Структурно-комунікативні ознаки неповноти речення

Коли ж особа, предмет чи явище дійсності, яке перебуває у центрі уваги мовців, виступають у ролі об’єкта, на який спрямовано дію або процес, то у репліці – продовженні опускається додаток, наприклад: – Я не пущу Насті, – понуро сказав він. – Ба пустиш. (М. Коцюбинський). – Одні ночви маємо, а ти й ті розіб’єш. – Як розіб’ю, то купите другі, – одрубала Мотря. (І. Нечуй-Левицький). 

Опущення обставини у репліці – продовженні – явище рідкісне. Воно можливе за умови, коли комуніканти обговорюють дію, що характеризується просторовою спрямованістю: – Ми ж збиралися до млина ниньки їхати: хліба ж удома немає. – Поїдемо завтра. (А. Дімаров). 

У діалозі “спонукання – відповідь” комунікативне завдання адресата полягає у вираженні певного волевиявлення: наказу, вимоги, заклику, побажання, поради, прохання. Така форма взаємодії у більшості випадків не передбачає словесного реагування адресата. Однак іноді адресат може висловлювати свою згоду чи незгоду виконувати запропоновану дію або переадресувати спонукання співрозмовникові. Висловлюючи свою смислову позицію, адресант спирається на вже відомі поняття і факти, виражені у репліці – спонуканні. Його репліка загалом є частковим перефразуванням репліки адресата, внаслідок чого вона реалізується неповними реченнями. Специфіка діалогу “спонукання – відповідь” виключає можливість нереалізації адресатом суб’єкта (підмета) і значно обмежує комунікативну зумовленість опущення дієслова-предиката, який передає спонукання. Тому її синтаксична неповнота реалізується шляхом невербалізації другорядних членів речення. 

Додаток не вербалізується за умови, коли адресант спонукає співрозмовника спрямувати певну дію на особу чи предмет, а адресат виражає дозвіл або згоду на виконання такої дії, чи переадресовує її адресантові: – А мені, браття, дайте різну кузнь. – Бери, – згодився Микула. (С. Скляренко). – Сватай, Карпе, Палажку. – То й сватай, як тобі треба, – сказав Карпо. (І. Нечуй-Левицький). Галина. Іди к бісу! Дмитро. Поцілуй лиш, то піду. (М. Старицький). 

Обставина у репліці – відповіді опускається переважно тоді, коли адресант спонукає співрозмовника до переміщення у певному напрямку: Соня. Ходім же поки що у хату. Калинович. Ходім. (І. Карпенко-Карий). – Вилазь із хліва! – От і не вилізу. (А. Дімаров). 

Коли ж адресат, реагуючи на спонукання, експлікує не предикат, а обставинний чи об’єктний конкретизатор, то у репліці – відповіді опускається присудок (головний член односкладного дієслівного речення), наприклад: – Лягай, синку, бо не виспишся! – Зараз, мамо. (А. Дімаров). 

У діалозі “звертання – перепитування” більша ініціатива належить адресатові. Така форма спілкування можлива у випадку, коли адресант експлікує недостатню для співрозмовника інформацію, а останній змушений спонукати його розкрити, уточнити чи доповнити зміст повідомлення шляхом вербалізації недостатніх елементів. З цією метою адресат використовує питальні слова в ролі підмета, додатка, обставини чи означення, надаючи репліці питального модального значення. У таких умовах репліка – перепитування має досить сконденсований вигляд і реалізується неповними реченнями. 

Коли адресата цікавить обставинна, об’єктна чи суб’єктна характеристика дії, то у репліці – перепитуванні опускається присудок (головний член односкладного дієслівного речення) : – Йди й ти, недоторкана! – Куди? – обізвалася Дарка. (Леся Українка). – Все погоджено. – З ким? (С. Скляренко). 

Опущення підмета більшою мірою притаманне діалогам “повідомлення – перепитування” за умови, коли адресат прагне уточнити певну інформацію, отриману від співрозмовника, зокрема предикативну характеристику стороннього суб’єкта, наприклад: – Як тобі сподобався сусід, що сидів біля тебе. – Як сподобався? – дивується Таня. (А. Дімаров). 

Коли адресат прагне з’ясувати чи уточнити предикативну ознаку певного суб’єкта, яка зосереджена у предикаті та об’єктному і обставинному конкретизаторі, але експлікує лише предикат, то репліка – перепитування характеризується опущенням додатка чи обставини: – Листок вирізала я. – Ти вирізала? (А. Дімаров) – Ти не підеш на суд. – Як не піду? (О. Довженко). Смислове навантаження опущеного компонента виконує контекст, тому ці неповні структури є контекстуальними конструкціями. Показниками їх неповноти виступають експліцитно представлені компоненти повідомлення, що перебувають у смисловому зв’язку з опущеними членами. 

Характерною рисою діалогічного мовлення є тісна взаємодія змісту висловлення з ситуацією мовлення, що визначає участь невербальних засобів у формуванні змісту реплік комунікантів. У таких умовах візуальна ситуація більшою мірою впливає на формування репліки адресанта, внаслідок чого вона зазнає певної компресії, яка виявляється у опущенні того чи іншого компонента речення. 

У ситуації мовлення, як правило, відомі суб’єктний і об’єктний компоненти, що співвідносяться з підметом або додатком, рідше означеною є дія, яка імплікується присудком (головним членом односкладного дієслівного речення), і дуже рідко – обставина, наприклад: – Позичений? – каже Павло, краючи хліб. (Марко Вовчок). – Де ти дістала! – заздро оглядала Юля коротке, модно пошите пальтечко Надійки. (В. Кашин). Шурнуна барка по мокрім пісочку, загойдалася. – Куди? – Просто на сонце. (М. Коцюбинський). Федько зупинив коня, підійшов до сестри, замахнувся батогом. – Сідай кажу! (А. Дімаров). 

Досягненню лаконічності і довершеності висловлювань