Структурно-комунікативні ознаки неповноти речення

У третьому розділі “Структурно-комунікативні ознаки неповноти семантичних структур монологічного мовлення” дається коротка характеристика монологічного мовлення, визначаються функціональні особливості неповних речень у цій формі організації процесу комунікації, виявляються умови пропуску окремих членів речення у структурах монологічного мовлення і встановлюються ознаки їх неповноти, а також функціональні особливості еліптичних структур. 

У монологічному мовленні неповнота синтаксичних одиниць служить засобом поєднання окремих речень у складному синтаксичному цілому. У такий спосіб змістові зв’язки проникають у структуру речення і пов’язують їх між собою, внаслідок чого у неповному реченні комунікант зосереджує переважно нову для повідомлення інфомацію, тобто вербалізує рему, а тема задається контактно чи дистанційно розташованими попередніми або на-ступними синтаксичними структурами текстового масиву. 

На відміну від діалогу, граматичну неповноту синтаксичних одиниць монологічного мовлення у більшості випадків спричиняє опущення підмета. Воно можливе за умови, коли комунікант експлікує інформацію про один і той же семантичний суб’єкт, що у попередньому контексті може сприйматися як об’єкт дії, чи йдеться про однотипні суб’єкти, наприклад: Коли захоче коза сіна, то до воза прийде. (“Народна мудрість”). Як сіно косять, то дощів не просять, самі йдуть. (“Народна мудрість”). Хмара помчалась кудись, полишаючи за собою гробову тишу в хаті, а за хвилину прилетіла друга. (О. Кобилянська). Показниками неповноти цих структур виступають експліцитно виражені дієслово-присудок та означення, що конкретизує значення підмета. 

У прозовому монологічному мовленні опущення окремих членів речення зумовлюється переважно законами організації зв’язного тексту, у мові поезії – також і ритмомелодійними засобами. 

У монологічному мовленні опущення підмета має стилістичну вмотивованість і служить для виділення більш важливих елементів тексту, його змістових відтінків, створює враження цілісного повідомлення про певний суб’єкт, підкреслює динамізм ситуації тощо. 

Значно рідше неповноту структур монологічного мовлення спричиняє опущення присудка. Така потреба виникає за умови, коли комунікант зіставляє чи протиставляє семантичні суб’єкти за однаковою дією, описує процес виконання дії кількома суб’єктами, плин часу, наприклад: Іржа їсть залізо, а горе – серце. (“Мудрість народна”). Пішла баба у танець, а за нею горобець. (Т. Шевченко). Показниками неповноти таких синтаксичних утворень є вербально виражені підмет, додаток при перехідному дієслові чи обставинний компонент, що конкретизує предикат. Стилістична роль структур полягає у виділенні особливості чи характеристики описуваного суб’єкта (суб’єктів). У такий спосіб мовець зосереджує увагу реципієнта на порівнюваних поняттях, підкреслюючи асоціативний зв’язок чи контраст між ними. 

У структурах монологічного мовлення може опускатись і головний член односкладного дієслівного речення. Таке явище більшою чи меншою мірою притаманне усім різновидам односкладних дієслівних речень. 

У синтаксичних структурах монологічного мовлення засобами контексту можуть виражатися й другорядні члени речення. Найчастіше опущення прямого додатка відбувається тоді, коли комунікант розгортає повідомлення про одного чи кількох суб’єктів, які виконують певні дії стосовно одного й того ж чи однотипних об’єктів, наприклад: Чужу біду на воді розведу, а своїй і кінця не знайду. (“Мудрість народна”). Не мені тепер старому булаву носити. Нахай носить Наливайко козакам на славу. (Т. Шевченко). Показниками неповноти цих структур виступають перехідні дієслова-присудки, як додаткова ознака може бути означення, що конкретизує об’єкт дії. 

Опущення непрямого додатка не завжди може спричиняти неповноту синтаксичної конструкції. Неповними вони вважаються лише у тому випадку, коли предикат виражений неперехідним дієсловом, яке для реалізації своєї семантики потребує непрямого об’єкта, що співвідноситься з непрямим додатком. Такі реплики здатні реалізувати відповідну семантику через сполучення з іншими структурними компонентами чи підказуватись попереднім контекстом. 

Неповнота синтаксичних структур монологічного мовлення може спричинятись і опущенням обставини. Вона спостерігається у випадку, коли дії, про які веде мову комунікант, характеризуються спільною просторовою спрямованістю: Кайдашиха й справді поїхала на ярмарок. Мотря просилась і собі, але свекруха її не взяла. (І. Нечуй-Левицький). Є в глеку молоко, та голова не влізе. (“Мудрість народна”). Однак опущення обставини не завжди створює синтаксичну неповноту речення, а лише за умови, що обставинний компонент валентно зумовлений і має значення напрямку руху при дієслові зі значенням руху, переміщення, рідше буття, існування, а також дії, пов’язаної з конкретним спрямуванням. Значно рідше обов’язковість обставини при дієслові-присудку може бути обумовлена попереднім контекстом. 

Конструкції монологічного мовлення з опущеними кількома членами можна розділити на чотири групи. До першої належать неповні речення з опущеними підметом чи другорядними членами групи присудка. Обов’язковим компонентом структури таких утворень є дієслово-присудок, що займає основну сигналізуючу позицію щодо опущених членів. Другу групу становлять структури з опущеними підметом і другорядними членами групи додатка. Їх неповнота визначається за нереалізованими семантико-валентними можливостями дієслова-предиката, що сигналізує незаміщені позиції підмета чи додатка. Можливість уведення в речення означення підказується контекстуально. До третьої групи належать неповні речення з опущеним присудком та другорядними членами групи присудка. Відтворення граматичної структури відбувається поетапно. Спочатку за семантико-валентними характеристиками експліцитно вираженого підмета (другорядних членів групи присудка) встановлюється можливість існування дієслова-присудка, а далі шляхом аналізу його семантико-валентних потенцій визначається наявність залежних від нього додатків чи обставин. До четвертої, групи належать двоскладні та односкладні структури з опущеним предикативним центром разом з другорядними членами чи без них. Як і у попередній групі, відтворення граматичної структури цих утворень