Сучасна українська літературна мова

І м е н н и к — це повнозначна частина мови, що має значення предметності, вираженої у формах роду, числа і відмінка.

Під предметністю розуміється досить широке поняття. У граматиці предметність об'єднує назви істот, речей,явищ природи, абстрактні слова — назви властивостей, дій, станів, що за семантикою повинні належати до інших частин мови. Але в іменника ознаки, дії, стан опредмечені: зелень, сивина, біг, змагання, розташування, сидіння, біль, гіркота, смак.

 

 

Іменники, передаючи узагальнене категорійне значення предметності й маючи самостійні морфологічні категорії відмінка, числа, роду й істот/ розряди неістот (за К. Городенською, І. Вихованцем), являють собою стосовно інших частиномовних класів великою мірою однорідну єдність. Проте всередині іменникового класу досить  помітно вирізняються окремі групи іменників за семантичними і  морфологічними характеристиками. Вони утворюють лексико-граматичні розряди, якими є: іменники власні і загальні, іменники конкретні й абстрактні, іменники збірні і речовинні. З-поміж усіх іменників іменники зі значенням реальної  предметності становлять семантичний центр, ядро, якому протиставляються іменники з не реальною, а граматичною предметністю. 

Іменники, що належать до конкретних назв, поділяються на дві групи: іменники, що означають н а з в и і с т о т , та іменники, що означають н а з в и   н е і с т о т . Назви людей, тварин утворюють розряд і с т о т : журналіст, дядько,муха, ведмідь, Нептун, домовик, відьма, Змій-Горинич. Назви неживих предметів, абстрактних понять, явищ природи,рослинного світу належать до розряду н е і с т о т : трактор, чайник, сопілка, злива, краса, знання, буряк, явір, півонія,виробництво, союз, друкарня, область, християнство. В знахідному відмінку назви істот і неістот розрізняються граматично: назви істот за формою збігаються з закінченням у родовому відмінку (побачив Петра, коня, матір), назви неістот — із закінченням у називному відмінку (вивчив вірш, вальс, звичай) в однині, а також і в множині (зустріла жінок,батьків, слонів і дістав журнали, повісті, квіти, цим-бали). Таке розрізнення простежується в іменниках чоловічого роду та жіночого з основою на приголосний. Проте чіткої послідовності не дотримано: вживається мотоцикл і мотоцикла (знайшов), гроші і грошей (заробила), коні і коней (розпрягайте), славили Нептуна (істота), але досліджують Нептун (планета). Назви істот у родовому відмінку однини чоловічого роду мають закінчення -а, -я, у давальному переважає -ові, -еві, -єві: тата, Василя, вола, татові, Василеві, волові. Для конкретного визначення форми знахідного відмінка треба правильно ставити -литання: назви істот відповідають на питання кого?, а неістот — що?: зустріли загін, але зустріли мандрівників, привезли комбайн, але привезли агронома.

Іменники розподіляються на іменники власні й загальні. Іменники власні — це індивідуальні назви конкретних предметів, напр.: Галина, Марія, Іван, Луцьк, Говерла. Іменники загальні — назви предмета як репрезентанта класу  однорідних предметів, напр.: син, ясен, калина, село, лоша. Відмінність між власними і загальними іменниками виявляється в тому, що перші виокремлюють  конкретний предмет із класу однотипних предметів, тоді як другі являють собою  узагальнені назви класів однотипних предметів або явищ. До власних іменників належать передусім імена людей (Андрій, Петро,  Тарас, Надія, Оксана), найменування осіб по батькові (Григорович, Панасович, Романович, Григорівна, Панасівна, Романівна), прізвища (Грінченко, Романюк, Поліщук, Павличко, Коваль), географічні й астрономічні назви (Німеччина,  Волинь, Рівне, Дніпро, Карпати, Меркурій, Юпітер), клички тварин (Пушок, Рябко). Власні назви поширюються й на інші групи індивідуальних найменувань: предметів духовної культури, наприклад творів літератури й мистецтва  (роман Григорія Тютюнника "Вир ", роман Олеся Гончара "Собор ", картина  Марії Марчак-Томен "Ліс"), установ, підприємств (фабрика "Киянка",  видавництво "Освіта"), різноманітних продуктів виробництва (автомобіль  "Запорожець", телевізор "Електрон", цукерки "Вишня") тощо. На противагу загальним іменникам власні назви звичайно не вживаються у формі множини, бо вони виконують тісно пов'язану з формою однини  номінативну функцію індивідуалізації. Проте форми множини у власних назвах використовують для позначення групи осіб або предметів, що мають  однакові індивідуальні назви: У нашому товаристві було три Івани; Усім відомі брати-композитори Майбороди. Форми множини трапляються також у  власних назвах топонімічних, де іменник попри свою форму множини позначає одиничний топонімічний об'єкт (місто Чернівці, гори Карпати). 

Власні іменники можуть переходити у загальні, а загальні у власні.  Переходячи в загальні іменники, власні назви втрачають функцію індивідуалізації і вживаються як узагальнена назва типу людей або якогось класу однорідних предметів, напр.: меценат, донясуан, ловелас, дизель, бостон, ампер. У свою чергу загальні назви набувають значення власних іменників, поповнюючи цей  лексико-граматичний розряд новими компонентами, напр.: "Дружба" (назва  готелю), "Перлина" (назва крамниці) тощо. 

На інших порівняно з власними і загальними назвами засадах побудовано кваліфікацію конкретних і абстрактних іменників. Лексико-граматичний  розряд конкретних іменників охоплює іменники, які позначають дискретні  предмети, тобто такі предмети, що існують окремо, а отже, підлягають рахункові, напр.: дівчина, хлопець, дитина, бджола, дерево, будинок, книжка, озеро, річка, гора, рівнина, берег, дорога. Усі конкретні іменники, за винятком іменників ріигаїіа іапіит {сани, ножиці, штани та ін.) та власних назв, яким притаманне обмежене використання форм множини, мають форми однини і множини.  Численну групу конкретних іменників формують назви істот. На