Суспільно-політичний вимір та правові механізми протидії ксенофобії в Україні

У другому підрозділі «Ксенофобізація історичного минулого України» відстежується типовий алгоритм ксенофобізації певного аспекту суспільно-політичного життя на прикладі історії України. Історія та її тлумачення етнічними суб’єктами, політичними силами, які представляють інтереси цих суб’єктів, дуже часто стає причиною руйнування суспільно-політичної злагоди. Нерідко політичні сили, орієнтуючись на певний сегмент електо¬рату, навмисно активізують спекуляції навколо історичних подій та вшану¬вання героїв. Їх мета – етнічна мобілізація, радикалізація суспільних настроїв і в результаті підвищення своїх рейтингів на виборах. Історична спадщина – ідеальне підґрунтя для етнічної або етнополітичної мобілізації, яка відбувається шляхом ксенофобізації, – констатує дисертантка. Ксенофобія, розпалювання міжнаціональної нетерпимості та ворожнечі – невід’ємні елементи етнополітичної мобілізації. Етнічну спільноту, її культуру, історію перетворюють на абсолютну цінність, яку необхідно захистити від руйнівного, шкідливого впливу чужих культур. Усе чуже, загрозливе транс¬формується в образ ворога, який зазіхає на етнічну ідентичність, пам’ять предків тощо. 

З огляду на проблемну, неоднозначну історію України політичні сили розділилися на кілька таборів. Прорадянські ліві, а також проросійські партії абсолютизують радянський період історії України, вважаючи будь-які історичні змагання за незалежність не надто визначними подіями в історії України, а іноді навіть ганебними. Праві, націоналістичні сили, навпаки, абсолютизують всі періоди історії України, окрім тих, що якимось чином прив’язували її до історії Росії, без огляду на те, чи то Радянський Союз, чи Російська імперія. Саме навколо цього, підставово протилежного розуміння та тлумачення історії й розгорнулася політична боротьба, яка неодмінно супроводжується ксенофобією та нетерпимістю. З цією метою вдаються до ревізії, переписування історії: написання своїх версій історичних подій, вшанування пам’яті одних історичних героїв та паплюження пам’яті інших – демонтаж одних пам’ятників, встановлення інших, перейменування вулиць тощо. Усі ці дії та заяви поляризують електорат, налаштовують одну сторону проти іншої, підвищують індекс ксенофобії та нетерпимості в суспільстві. У дисертації детально проаналізовано алгоритм ксенофобізації історичних питань різними політичними таборами. 

У третьому підрозділі «Антисемітизм як прояв ксенофобії» досліджу-ються рівень антисемітизму та його специфіка в Україні. Авторка зазначає, що цей вид етнічної нетерпимості став збірним символом ксенофобії, лакмусовим папірцем на відповідність суспільства демократичним стандартам. Антисемітизм, що поєднує у собі етнічні, релігійні та соціальні фобії у ставленні до євреїв, є найтиповішим виявом ксенофобії. Дисертантка підкреслює, що коріння антисемітизму надто глибокі й зумовлені культурно-релігійними чинниками. В роботі аналізуються виокремлені автором декілька вимірів антисемітизму. Це соціально-політичний вимір, в якому євреї вважаються соціальною групою, яка живе виключно за рахунок україн¬ців, меншиною, яка займає панівне становище; конспірологічний вимір, в якому антисемітизм позиціонує євреїв або певну їх частину як носіїв ідеї глобальної змови з метою досягнення світового панування за допомогою ідеології сіонізму, та релігійний вимір антисемітизму, згідно з яким євреї розплачуються за свої провини в християнській релігії негативним став¬ленням з боку інших етносів до себе. 

Авторка зазначає, що індекс психологічної ксенофобії у ставленні до євреїв у 2002 році перетнув позначку 4 і нині стабільно продовжує її переви¬щувати, що є межею толерантності за шкалою соціального дистанціювання. Однак загальнонаціональні медіа замовчують будь-які конкретні прояви антисемітизму і навіть не констатують сам факт наявності такого, щоб «не дратувати народ», оскільки «в Україні досить поширений міф про анти¬семітизм її громадян». 

У роботі показано, що великий «внесок» у зростання індексу антисемі¬тизму зробив ідеологічний, або навіть політичний, антисемітизм, який інколи називають масмедійним антисемітизмом, оскільки він викликаний низкою публікацій з єврейської проблематики у виданнях «Сільські вісті», «Вечірній Київ», «За вільну Україну», «Нескорена нація», «Ідеаліст», «Українська газета плюс», «Персонал плюс» та журналі «Персонал». Вищезгадані видання містять інформацію, що спонукає до дій проти єврейської етнічної групи або окремих осіб як її представників. Переважна більшість українців не підтри¬мали такого потужного медіаантисемітизму, скоріше вони його «не зрозу¬міли» і вирішили, що це виключно чиясь політична, замовна справа. Однак найбільшою загрозою від масмедійного антисемітизму є те, що він не зустрічає жорсткої протидії. Влада слабо реагує на подібні явища та видання, реакція на антисемітські публікації була з боку самих представників єврейської громади. 

У роботі стверджується: ксенофобія процвітає в країні лише тоді, коли підтримується державною владою або впливовими політичними колами. Якщо ж влада заграє з проявами ксенофобії або толерує їх, то це згодом шкодить самій владі, адже ксенофобія ніколи й нікому не принесла жодних позитивних довгострокових результатів – ні економічних, ні політичних. 

У четвертому розділі «Політичні й правові механізми протидії ксенофобії» авторка аналізує рівні ефективності правових, інституційних та політичних засобів боротьби з ксенофобією в Україні. 

У першому підрозділі «Правові засади боротьби з проявами ксенофобії» авторка зазначає, що єдиним механізмом захисту від ксенофобії залишається ст. 161 Кримінального кодексу України, відповідно до якої умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або