Суспільно-політичний вимір та правові механізми протидії ксенофобії в Україні

Ця норма рідко застосовується судами, оскільки для застосування її необхідно довести умисність дій правопорушника, а це не завжди просто зробити. Він повинен підтвердити свій намір розпалити ворожнечу на цьому ґрунті. 

Намагаючись не створювати прецедент притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 161 КК України, правоохоронні органи роблять ведмежу послугу справі виявлення ступеня поширеності етнічної, расової та інших видів ксенофобії в Україні. Адже до відповідної статистики ці право¬порушення просто не потрапляють, отримавши інші, хибні класифікації. Крім того, ст. 161 посилається лише на громадян, а не апатридів та іноземців. Виходячи з цього, негромадяни, навіть ті, які перебувають в Україні легаль¬но, не можуть захиститися за її допомогою, що є фактом дискримінації та ксенофобії за ознакою наявності чи відсутності українського громадянства. 

На підставі аналізу правових засобів боротьби з ксенофобією авторка робить висновок: Україна практично беззахисна перед поширенням ксенофобії, оскільки законодавча база не дозволяє її зупинити або запобігти. Міжнародні організації неодноразово звертали увагу на неблагополучну ситуацію в Україні та зростання злочинності на ґрунті ксенофобії. Отже, законодавчу базу потрібно розширювати та адаптувати до вимог євро¬пейського законодавства. І це стосується не лише ксенофобії, а й усієї сфери регулювання етнонаціональних відносин в Україні, починаючи з вдоскона¬лення закону про національні меншини і завершуючи прийняттям концепції державної етнонаціональної політики в Україні. 

Останнім часом у цій сфері намітилися певні зрушення, як зазначає дисертантка. Політики починають усвідомлювати серйозність проблеми ксенофобії. Розроблено чимало законопроектів щодо внесення змін до адміністративного та кримінального законодавства, які стосуються посилен¬ня відповідальності за розпалювання різних видів ксенофобії. Наприклад, Президент України пропонує суттєво збільшити штраф за розпалювання ворожнечі, БЮТ та НУНС – посилити адміністративну й кримінальну відпо¬відальність за прояви екстремізму, ксенофобії, антисемітизму, расової і релігійної нетерпимості, ПР – карати за ідеологічну та політичну ксено¬фобію, а Блок Литвина намагається запровадити відповідальність за прини¬ження гідності Українського народу. Не завжди ці ініціативи є коректними, деякі з них можуть мати зворотній ефект – сприяти розпалюванню ксено¬фобії або стати зручним механізмом боротьби з політичними опонентами. Але той факт, що над проблемою ксенофобії починають працювати законодавці, не можна недооцінювати. 

У другому підрозділі «Інституційні та політичні засоби протидії ксено¬фобії» авторка аналізує позаправові механізми боротьби та запобігання ксенофобії, перспективи застосування найпоширеніших у світі політичних засобів протидії цьому явищу. 

Як зазначається у роботі, українська влада, відчуваючи прогалину в правовому полі, здійснює інституційні спроби відреагувати на поширення ксенофобії. Кабінет Міністрів України доручив спеціально створеній міжві-домчій робочій групі з питань протидії ксенофобії, міжетнічній і расовій нетерпимості підготувати план проведення заходів, спрямованих на поперед¬ження й припинення спроб розпалювання міжнаціональної ворожнечі й расової нетерпимості, а також розробити рекомендації щодо зміни законодавства. МВС запропонувало Мінсім'ї й Міносвіти створити програму боротьби із проявами расизму й ксенофобії. Також при Департаменті карного розшуку було створено підрозділ з протидії етнічній злочинності. А МЗС ввело посаду посла з особливих доручень у сфері протидії расизму, ксенофобії і дискримінації. Це свідчить про те, що боротьба з ксенофобією вийшла на державний рівень. Раніше проблема ксенофобії та міжетнічної ворожнечі належала до компетенції виключно Держкомнацрелігій. 

Авторка зазначає, що боротьба з ксенофобією за допомогою каральних санкцій – не найкращий шлях. Можна запобігти цьому явищу за допомогою політичних механізмів, таких, як виховання толерантності та полікультур¬ності. Адже, як свідчить досвід різних країн, формування толерантності – запорука збереження соціальної, міжетнічної, мультикультурної стабільності соціуму. Однак толерантність як байдужість, що нав’язувалася українцям зверху, вичерпала себе. Байдужість – це наслідок несформованості націо¬нальної ідентичності, а відтак неспроможність відчувати себе українцем або небажання відчувати себе ним через засилля етностереотипів, серед яких чи не найголовнішим є комплекс меншовартості. А толерантність як демокра¬тичний принцип лише починає формуватися. 

Політика і програми в галузі освіти повинні сприяти поліпшенню взаєморозуміння, толерантності у спілкуванні як між окремими особами, так і між етнічними, соціальними, культурними, релігійними і мовними групами. Однак в Україні на загальнонаціональному рівні широко не практикуються освітні програми толерантності та мультикультурності. Є лише поодинокі експерименти (створено громадську організацію «Міжнародний центр толерантності» та ін.). 

Толерантність та мультикультурність самі по собі не є достатньою умо¬вою подолання ксенофобії. У суспільстві та політикумі необхідно формувати усвідомлення важливості цих політичних механізмів. 

У висновках узагальнені основні положення дисертації, сформульовані практичні рекомендації. 

1. Ксенофобія породжує чимало проблем у сучасному світі на ґрунті етнічної, расової, релігійної, а також політичної, соціальної та інших форм взаємодії. В епоху глобалізації та інтенсивних міграційних процесів фак-тично перед кожною країною стоїть проблема гармонійного співіснування представників багатьох етносів, релігій, соціальних груп. За певних умов ксенофобія може стати основою ідеологій винищення – расизму, нацизму, що ґрунтуються на поділі на «вищі» та «нижчі» раси, обростаючи різно-манітними етнічними стереотипами, які легітимують ворожі дії проти «чужих» тому, що вони «гірші, ніж свої». У сучасному світі негативні наслідки розпалювання ксенофобії перемістилися в іншу площину, але їх деструктивний вплив применшувати не