Сутність стратегічного, тактичного та оперативного управління потенціалом підприємства

 

 

Стратегія – це специфічний управлінський план дій, спрямованих на досягнення встановлених цілей. Вона визначає, як організація функціонуватиме та розвиватиметься, а також яких підприємницьких, конкурентних та функціональних заходів i дій буде вжито для того, щоб організація досягла бажаного стану.

У фундаментальній праці І. Ансоффа ”Стратегiчне управлiння” наводиться таке поняття стратегiї: “За своєю сутнiстю стратегiя є перелiком правил для прийняття рiшень, якими органiзацiя користується в своiй діяльності”. І Ансофф стверджує, що досвiдчений фахiвець бiзнесу завжди зможе розгледiти за успiхом підприємства ту чи іншу оригiнальну стратегiю.

Для розробки стратегії кожне пiдприємство має усвiдомити такі важливi елементи своєї дiяльностi: місiю; конкурентнi переваги; особливості організації бізнесу, ринки збуту, де діє фірма; продукцію, ресурси, структуру, виробничу програму, організаційну культуру.

Останніми роками українські підприємства машинобудівної галузі значно знизили обсяги продукції, що виготовляється ними. До того ж, сучасні умови господарювання характеризуються високим ступенем мінливості макроекономічних показників, загостренням конкурентної боротьби, суттєвим зростанням вимог споживачів до якості товарів і обслуговування.

Економічний стан окремого підприємства та загальний стан економіки країни в цілому визначаються трьома основними факторами: рівнем техніки і технологій; якістю робочої сили та ефективністю мотивації праці; організацією та управлінням виробництвом. Саме рівень управління виробництвом є системною умовою формування середовища господарювання і безпосередньо впливає на два інших фактори. В даній статті розглядається питання, як побудувати систему управління виробництвом в оптимальній взаємообумовленості підсистем стратегічного, тактичного і оперативного управління.

Аналіз досліджень і публікацій. Окремі міркування щодо вирішення даної проблеми висвітлені в роботах зарубіжних авторів, таких як Ансофф., Мескон, Tомсон та Стрікленд, Шендел та Хаттен, Сміт, Хіггенс, Пирс та Робінсон.

Значний внесок до розвитку теорії управління виробництвом на підприємстві внесли такі закордонні вчені, як Ф. Абрамс, С. Аджиріс, П. Друкер, М. І. Іпатов, Б. Карлоф, Дж. Куінн, Г. Мінцберг, Т. Пітерс, М. Портер, К. Прахалад, Г. Саймон, П. Сенге, В. Дж. Стівенсон, А. Стрікленд, Р. А. Фатхурдінов, Г. Хамел, К. Хофер, А. Хэкс, Г. Штейнер, С Янг. Саме їхніми роботами започатковано формування теорії управління конкретним виробництвом.

Свого подальшого розвитку та конкретизації ця теорія набула у працях знаних вітчизняних вчених, таких як Воронкова А., Єлісеєв В., Оніщенко В., Орлов О., Пащенко І., Плоткін Я., Семенов Г., Соболь С., Терещенко В., Хміль Ф., Шершньов З., Янушкевич О.

Однак, запропоновані в роботах даних авторів підходи містять часткове, здебільшого узагальнене вирішення окремих прикладних питань зазначеної проблеми, що свідчить про актуальність обраного напряму дослідження.

Виклад основного матеріалу дослідження. Переважна більшість представників вітчизняних наукових шкіл визначають управління як цілеспрямований вплив на процес, об'єкт, систему з метою збереження їх стійкості або переведення з одного стану в інший, а управління в цілому як поєднання процесів економічного та соціального управління національною економікою, галузями, регіонами, виробничо-господарськими організаціями (підприємствами). Тобто, управління на машинобудівному підприємстві можна визначити як цілеспрямований економічний та соціальний вплив на процес виробництва з метою збереження його стійкості та вдосконалення результатів його діяльності.

У залежності від масштабу та тривалості, горизонту реалізації управління поділяється на стратегічне (довгострокове), а також тактичне та оперативне (короткострокове). Через те, що два останні види управління за часом здійснення відносяться до короткострокового, у працях окремих авторів виділяють лише два види управління. Термін «тактичне управління» ототожнюють з терміном «оперативне управління»; але такий підхід не є абсолютно точним. У часових межах, тактичне управління обмежується терміном від одного до п'яти років, а оперативне управління може характеризуватися періодом від декількох годин.

Тактичне управління – конкретні дії щодо реалізації намічених цілей, тобто короткострокове управління, за якого на базі наявної інформації відбувається постійне порівняння показників стратегічного плану з досягнутими за певний період результатами. У результаті, іноді здійснюється коригування окремих показників стратегічного плану, переглядаються цілі управління. Це відбувається за умови, якщо виявляється вплив або безпосередня дія раніше не врахованих факторів. Оперативне управління, у свою чергу, покликане вирішувати поточні або такі, що виникають у результаті небажаних відхилень, виробничі проблеми. При цьому ставляться конкретні, кількісно вимірювані орієнтири і використовується ситуаційний підхід, за якого обирається прийнятний варіант дій, виходячи зі сформованих умов.

Стратегічне управління в широкому значенні визначає довготермінову (10-15 років) орієнтацію у питаннях розвитку суспільства у цілому або за окремими напрямами, сферами, об'єктами, територіями, визначає мету, завдання, стратегію розвитку суспільства і задає напрями діяльності кожній ланці управління. Основою стратегічного управління є стратегічні плани, концепції розвитку та інші документи, що відображають постановку і методи досягнення довгострокових цілей. Розрізняють наступні різновиди стратегії – галузеві: розвиток наукомістких галузей, використання ресурсозберігаючих технологій; функціональні: призупинення росту інфляції, залучення інвестицій; загальнополітичні: стабілізації, перебудови, соціально орієнтована політика тощо.

Основним завданням стратегічного управління