Теоретичні та практичні аспекти проблеми формування мовленнєвого спілкування у дітей старшого дошкільного віку засобами гри-інсценізації

- визначити зміст комунікативно-мовленнєвої діяльності та особливості формування мовленнєвого спілкування засобами гри-інсценізації.

Методи дослідження – теоретичний аналіз наукових літературних джерел, програм і навчально-методичних посібників; вивчення передового педагогічного досвіду, спостереження.

Структура дослідження -курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

 

 

 

У психологічній теорії діяльності спілкування розглядається як один з її видів. Воно має ту ж структуру, що й будь-яка інша діяльність: виникає на основі відповідної потреби і відповідає їй мотивом. У кожному віковому періоді спілкування має свої специфічні особливості, зумовлені розвитком потребно-мотиваційної сфери.

Спілкування – це специфічний вид взаємодії людини за допомогою різноманітних комунікативних засобів, що полягає в обміні між ними інформацією пізнавального чи афективно-оцінного характеру. [3, c. 175]

У більшості зарубіжних досліджень поняття «спілкування» і «ставлення», як правило, не розлучаються. У вітчизняній психолого-педагогічній науці ці терміни не є синонімами.

У процесі досліджень дитячої психології було розроблено теорію спілкування дітей раннього і дошкільного віку (Д. Ельконін, О. Запорожець, М. Лісіна). Згідно з цією теорією, спілкування висвітлюється як специфічний вид дитячої діяльності. Процеси спілкування розглядаються як активні дії, через які дитина прагне передати іншим людям і отримати від них певну інформацію, встановити з тим, хто її оточує, необхідні для неї емоційно забарвлені стосунки, узгодити з ними свої дії, задовольнити матеріальні й духовні потреби.

Досліджуючи особливості спілкування дошкільників, О. Запорожець і М. Лісіна ввели у науковий обіг поняття «комунікативна діяльність», ними були досліджені взаємозв'язки між спілкуванням та іншими видами дитячої діяльності: руховою, ігровою, мовленнєвою. Найяскравішим прикладом переходу дій зі сфери спілкування в інші види психічної діяльності є виникнення мовлення з метою спілкування і в процесі його. Спілкування як діяльність має особливе значення, яке не зводиться до інших життєвих потреб дитини. Потреба у спілкуванні не природжена. Вона виникає, формується і функціонує в процесі безпосередньої взаємодії дитини з дорослими, які її оточують.

Дослідження, проведені з дітьми раннього віку (Г. Розенгарт-Пупко, Л. Благонадьожина, В. Ветрова, Д. Годовікова) свідчать, що малюки значну перевагу віддають впливам, здійсненим людиною. Задоволення потреби у спілкуванні сприяє її зростанню, формуванню інтересу до спілкування з певним колом людей. Виникнення потреби у спілкуванні відбувається, на думку Л. Божович, на основі пізнавальної потреби або потреби в нових враженнях, яка ніколи не вдовольняється і тому визначає внутрішній зміст психічного розвитку. [8, c. 154]

Так, у концепції М. І. Лісиної спілкування виступає як особлива комунікативна діяльність, спрямована на формування взаємин. У дослідженнях Т. А. Рєпіної під спілкуванням розуміється комунікативна діяльність, процес специфічного контактування обличчям до обличчя, яке може бути спрямоване не тільки на ефективне вирішення завдань спільної діяльності, але і на встановлення особистісних стосунків і пізнання іншої людини.

Перші роки життя людини наповнені спілкуванням з близькими дорослими людьми. Народившись, дитина не може сама задовольнити жодної своєї потреби – її годують, купають, вкривають, перекладають, переносять, їй показують яскраві іграшки. Виростаючи і стаючи все більше самостійним, вона продовжує залежати від дорослого, який вчить її ходити і тримати ложку, правильно вимовляти слова і будувати вежі з кубиків, відповідає на всі його «чому?».

Потреба в спілкуванні у дитини з'являється рано, приблизно в 1-2 місяці, після кризи новонародженості. Вона починає посміхатися мамі і бурхливо радіти при її появі. Мама (або інший близький людина, що доглядає за дитиною) повинна якомога повніше задовольняти цю нову потребу.

Безпосередньо-емоційне спілкування з дорослим створює у дитини радісний настрій і підвищує його активність, що стає необхідною основою для розвитку його рухів, сприйняття, мислення, мовлення.

Відзначимо, що пізніше, в молодшому шкільному віці, збережеться і зміцниться авторитет дорослого, з'явиться дистанція у відносинах дитини і вчителя в умовах формалізованого шкільного навчання. Зберігаючи старі форми спілкування з дорослими членами сім'ї, молодший школяр вчиться ділового співробітництва у навчальній діяльності. [23, c. 50]

На підставі досліджень процесів розвитку в дітей первинної комунікативної потреби М. Лісіна стверджує, що ця потреба формується на основі досвіду взаємодії дитини з людьми, що її оточують. Особливого значення при цьому набуває соціальна поведінка дорослого, який від початку ставиться до дитини як до суб'єкта спілкування, тобто як до рівноправного партнера, і водночас стимулює її до оволодіння комунікативними навичками.

На підставі досліджень М. Лісіна дійшла важливого висновку, що спілкування і потреба у спілкуванні конституюються майже одночасно, а вихідним пунктом в обох випадках слугує виокремлення дорослого як об'єкта особливої активності дитини. [1, c. 16]

Характеризуючи розвиток дитини, Д. Ельконін відзначав, що для нього характерні періоди, які забезпечують засвоєння завдань, мотивів і норм стосунків між людьми, і на основі цього – розвиток потребово-мотиваційної сфери особистості дитини. Кожний такий період пов'язаний з певним типом провідної діяльності: у віці немовляти – безпосередньо-емоційне спілкування; в дошкільному – ігрова діяльність. Ці види діяльності реалізовуються в системі «дитина – суспільний дорослий».

Потреба у спілкуванні змінюється за змістом залежно від характеру спільної діяльності дитини з дорослим. На кожному етапі розвитку