Теоретичні засади теорії і практики, аналіз форм та методів музичного виховання у Світовій культурі

Метод емоційного впливу полягає в умінні педагога виражати своє відношення до музичного твору образним словом, мімікою, жестами. Наприклад, його голос може емоційно змінюватись в залежності від характеру, настрою музики: тепло, лагідно і ніжно він розповідає про колискову, з суворими і мужніми інтонаціями – про патріотичну пісню.

Широке використання методу емоційного впливу визначає успіх музичної діяльності дітей, а володіння ним говорить про майстерність педагога. Ефективність методу завжди залежить від тих відносин, які складаються між вихованцями і педагогом, від його авторитету: сильний емоційний вплив на дітей можна зробити тільки в обстановці довіри та взаєморозуміння [20, C. 147].

Інтерес до музики залежить від розповіді цікавих фактів, створення ефекту здивування. Глибоке емоційне переживання відчувають діти, коли дізнаються, що Л. Бетховен пережив велику трагедію і композитор втратив слух, але любов до музики вселяла в нього сили, завдяки яким він продовжував створювати свої геніальні твори, які заставляють людей і сьогодні радіти, вірити в щастя, перемогу добра і справедливості.

Розвитку музичного інтересу дітей ігрові ситуації, в них легше організовувати пісенну творчість, інсценування, драматизацію. Граючи в мисливців і зайців, одна частина дітей зображує сміливих, рішучих мисливців, а інша – зайців, які крадуться. Ігрові ситуації допомагають також підтримати інтерес до занять, зробити емоційну розрядку і попередити перевтому.

 

Сучасний стан музичного виховання потребує осмислення та вироблення стратегії шляхів подолання кризи у процесі розвитку національної системи музичного виховання, яка б спиралася на глибокі традиції українського музичного виховання, закладені ще на початку ХІХ ст., відповідала б вимогам часу. Тільки така система буде сприяти формуванню особистості, яка буде прагнути змінювати своє життя на краще, жити за законами краси, буде відповідати тим вимогам, які закладені в державній концепції розвитку освіти України, стрижнем якої є розвиваюча, культурологічна домінанта. Підвищення ефективності процесу виховання духовно-багатого покоління зумовлює опрацювання історичного і теоретико-методологічного аспектів процесу виховання й навчання минулого, урахування його корисного досвіду. Безвивчення розвитку теорії й практики музичного виховання та навчання в минулому неможливо збагнути сучасне й передбачити майбутнє, а також забезпечити єдність, наступність і спадкоємність у вихованні поколінь. Як зазначено в Державній національній програмі «Освіта» («Україна ХХІ століття»), навчально-виховний процес повинен бути здійснений у невіддільності освіти від «національного грунту, її органічному поєднанню з національною історією і народними традиціями, збереженні та збагачені культури українського народу» [11, C. 45].

Український народ має чи малий досвід у галузі естетичного виховання особистості, методів і форм. Проблема музичного виховання привертає увагу педагогів, філософів, соціологів, психологів. На сучасному етапі актуальними стали питання аналізу, осмислення тих перетворень у галузі музичного виховання, які почали відбуватися в кінці 80-х – початку 90-х років, становлення та розвитку української системи музичного виховання на початку ХХІ століття. Що втрачено та які здобутки має наша культура від цих перетворень?

Без теорії не може бути практики, особливо якщо це стосується виховання поколінь і кожна доба розвитку людства мала свою теорію виховання.

Висновки аналізу педагогічних, просвітницьких та естетичних процесів в Україні представлені в монографіях, наукових публікаціях і навчальних посібниках. Вони відтворюють насамперед розвиток української педагогічної теорії й практики, музичної культури з позицій фактичної творчої діяльності окремих діячів, творчих спілок, соціально-економічних процесів, які впливали на розвиток української культури.

Дослідники Т. Гризоглазова, І. Зазюн, Л. Коваль, Г. Масол, В. Орлов, О. Олексюк, Г. Падалка, О. Ростовський, О. Рудницький, Т. Танько, Г. Шевченко, В. Шульгіна, О. Щолокова вивчали концепції реформування мистецької освіти та музичного виховання в Україні, розробили численні практичні рекомендації щодо здійснення цього процесу в різних умовах функціонування системи освіти [14, C. 98].

У педагогічній і музикознавчій науці радянського періоду загальні питання історичного розвитку музично-естетичного виховання, еволюцію форм і методів навчання музики розглядали І. Анісімова, О. Апраксіна, Н. Добровольська, А. Каленіченко, Л. Коваль, Д. Локшина, С. Марченко, Л. Масол, В. Орлова, О. Ростовський, Г. Падалка, О. Рудницька, Т. Танько, Л. Хлєбнікова, Т. Цвєлих, Г. Шевченко та ін. Ці роботи містять багатий фактичний матеріал, дають певні уявлення про тенденції та особливості музично-естетичного виховання в різних регіонах, на окремих історичних етапах, можуть бути використані як джерельна база для подальшого дослідження. У галузі музично-естетичного виховання особистості, його методів і форм українським народом нагромаджено також чималий досвід.

У розвиток теорії і практики музично-естетичного виховання значний внесок зробили такі відомі вчені, педагоги, музикознавці, як А. Миропольский, Б. Асафьєв, Б. Яворський, М. Леонтович, М. Лисенко, Н. Гродзенська, Б. Теплов, Д. Огороднов, Д. Кабалевський, О. Ростовський. О. Апраксіна, Н. Ветлугіна та ін. [2, C. 35].

Визначення музичного виховання як одного з найважливіших чинників формування духовної культури особистості відоме ще з давніх часів. Незважаючи на різноманітність музично-педагогічних поглядів, з часів античності й до сучасності актуальною проблемою музично-педагогічних досліджень є питання можливостей впливу музики на особистість. Засади уявлень про значення музики в релігійному, етичному, естетичному, патріотичному, емоційному, інтелектуальному вихованні були закладені ще такими видатними постатями, як Конфуцієм, Сократом, Платоном, Аристотелем,