Теоретичні засади теорії і практики, аналіз форм та методів музичного виховання у Світовій культурі

Процес музично-естетичного виховання спостерігаємо з давніх часів. Сучасні дослідники умовно поділяють його на такі етапи:

І етап – історико-синкретичний (до ХІ ст.), коли вплив музичних явищ на людей охарактеризований сикретичністю – тісним зв’язком з повсякденним життям, побудованим на ритуалах і обрядах релігійного та народно-традиційного характеру. Змістом цього процессу стали народні пісні та музично-поетичні обряди. Важливим засобом духовного та інтелектуального дитячого розвитку були ігри з елементами пісень, танців, які давали поштовх дитячій фантазії та творчій уяві.

2 етап – ортодоксально-секуляризаційний (ХІ – ХІХ ст.), для якого властива діяльність культової мережі музичних осередків, що своєю діяльністю поступово поєднували релігійну спрямованість музичного оформлення культових обрядів з професійним музичним навчанням, яке мало світський характер (ХІ – ХІІ ст.) – Десятина церква в Києві, Києво-Печерська Лавра, Андріївський монастир. Тут навчали хоровому співу, який мав історичну назву „знаменний розспів”. До цих часів належать і перші зразки записів музичних творів так званими „крюками”, які пізніше стали називати „знаменами”. До цього ж етапу становлення процесу музично-естетичного виховання зараховують і виникнення та діяльність освітніх закладів. Найзначнішою подією стала діяльність Острозької слов’яно-греко-латинської академії (1576 – 1636 рр.), де навчання музиці входило до навчальної програми. У цей же період діяли братські школи, які були поширені в містах Київської, Львівської, Луцької, Перемишльської, Холмської та інших єпархій. До цього ж етапу належить виникнення перших науково-методичних посібників музичного навчання й виховання. Це передусім теоретичний твір Й. Шпангенберга „Питання музики для вжитку Нордгаузенської школи, або як легко і правильно навчати молодь співів” (1542 р.) та підручники невідомих авторів „Что есть мусікія? ” і „Наука всєя мусікії, або хочеши, чоловіче, розуміти київське знамя і пєніє чинно сочиненное” (перша пол. ХVII ст.). Але найвищим досягненням музично-теоретичної педагогічної думки ХVII ст. уважають праці М. Дилецького (1630 – 1680 рр.) – „Граматика мусікійська” та „Спосіб до заправи дітей”, які стали першими навчальними посібниками для вчителів, які навчали дітей та молодь співу й нотній грамоті.

ІІІ етап – змістовно-визначальний, який охоплює період 60 – 90- х рр. ХІХ ст. і охарактеризований становленням самосвідомості передової української інтелигенції, появою перших форм організації музичного виховання, побудованого на певній науково-методичній базі, яка мала системний характер, виникненням культурно-освітнього руху та музичних освітніх організацій, які своєю діяльністю визначали і стверджували основну мету музично-естетичного виховання українського народу в контексті розвитку та поширення української національної культури.

Вагому роль у цьому процесі відіграли видатні громадські діячі, письменники та музиканти другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Їхня громадська та професійна діяльність була спрямована на відродження самосвідомості українського народу, збереження та подальший розвиток його культурної спадщини. Діяльність Т. Шевченка, О. Духновича, І. Франка, Лесі Українки, Ю. Федьковича, С. Миропольского, Стапена Сірополка та ін. сприяли відродженню українських традицій у літературі й мистецтві, що прогресивно відбилося на становленні й розвитку національної школи й виховання.

IV етап – педагогічно спрямований – розпочався наприкінці ХІХ ст. Він позначений насамперед цілеспрямованою педагогічною діяльністю видатних українських композиторів і музикантів, таких, як М. Лисенко, К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, Б. Підгорецький, О. Кошиць, Ф. Якименко, М. Вербицький, І. Лаврівський, С. Воробкевич, В. Матюк, А. Вахнянін, С. Людкевич, В. Барвинський, Н. Нижанківський, Ф. Колесса, М. Колесса, Г. Дяченко, Л. Ревуцький, В. Косенко, П. Козицький, М. Вериківський, О. Мишуга, І. Алчевський, С. Крушельницька, М. Менцинський та ін., створенням музично-просвітницьких організацій, музичних навчальних закладів та побутового музикування, що стало фундаментом створення системи музично-естетичного виховання дітей та молоді в Україні [2, C. 78].

Безперечно, значний внесок у розвиток музично-естетичного виховання кінця ХІХ ст. зробили західноукраїнські музиканти й композитори. С. Воробкевич започаткував ідею створення дитячого вокального репертуару, в основу якого покладено народнопісенний матеріал. В. Матюк став автором „Руського співаника для шкіл народних”, який, разом із „Малим катехизом музики” створив малу прогресивну школу співу, де теоретичний матеріал катехизу закріплювали практичними вправами зі співаника. Згодом ця ідея булла підтримана С. Воробкевичем, М. Копком та іншими західноукраїнськими митцями. І. Купріян видав „Учебник початкових відомостей музики і співу” й ввійшов в історію як автор першого теоретичного підручника з музики. Хоча цілісної системи національного музичного виховання в повній й завершеній формі західноукраїнські композитори не сформували, у деяких наукових працях, численних газетних і журнальних статтях, підручниках, збірниках вони висунули низку важливих ідей щодо вдосконалення змісту, форм і методів музичного виховання. Ці здобутки були продовжені й розвинуті в діяльності С. Людкевича, Ф. Колесси, В. Барвінського, Б. Вахняніна, М. Гайворонського, Н. Нижанківського та ін. українських композиторів першої половини ХХ ст. [3, C. 77].

У період розвиненого соціалізму