Терор як засіб державного управління В Україні

групп.

Адміністративне переселення жителів західноукраїнських земель здійснювалося без суду та слідства, навіть без письмового звинувачення. У ході депортацій, які мотивувалися необхідністю очистити територію від «ворогів народу», вглиб СРСР – до Сибіру та Казахстану – були примусово разом з сім’ями переселені службовці колишніх державних установ, органів суду, поліції, частина заможних селян, осадники та ін. Тисячі їх загинули під час депортації від голоду, від того, що не змогли пристосуватися до суворих природних умов.

Одним із найсильніших факторів, що протистояв утвердженню тоталітарного режиму на західноукраїнських землях, була наявність відкритого опонента режимові в особі греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким, який викривав порушення свободи совісті.

Нова влада не наважилась вдатись до прямих репресій щодо митрополита, зваживши на його авторитет серед населення.

Перша хвиля масового терору в Україні прокотилася у 1928-1931 pp. В 1928 р. було сфабриковано так звану «Шахтинську справу» над інженерно-технічними працівниками Донбасу, які були засуджені за вигаданими звинуваченнями у шкідництві. Реальними ж причинами хаосу та аварій на виробництві, невиконання планів стали штучне форсування індустріалізації, некомпетентне втручання партійного керівництва, поява десятків тисяч малокваліфікованих робітників, впровадження нової складної техніки, для обслуговування якої вимагався відповідно підготовлений персонал. Сталін використав цю справу для обґрунтування необхідності боротьби з ворогами, які перешкоджають соціалістичному будівництву.

Наступною жертвою «вождя всіх народів» проти опозиції в Україні стала стара українська інтелігенція, особливо ті її представники, які були безпосередніми учасниками Української революції, а також видатні діячі науки і культури. У липні 1929 р. Державне політичне управління (ДПУ) почало арештовувати відомих українських науковців, літераторів й інших представників інтелігенції, звинувачених у приналежності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ). Навесні 1930 р. в Харкові відбувся судовий процес над 45-ма «членами СВУ». На лаву підсудних потрапили академіки С. Єфремов та М. Слабченко, історик О. Гермайзе, філолог Г. Голоскевич, письменниця Л. Старицька-Черняхівська, члени уряду УНР В. Чеховський і А. Ніковський й ін. Цим людям приписувалася підпільна діяльність з метою відокремлення України від СРСР, вбивства Сталіна та його соратників, агітації серед селянства проти колективізації. Зрозуміло, що справу СВУ було повністю сфабриковано каральними органами, а підсудні були просто українськими патріотами, які брали активну участь у національно-культурному відродженні. Метою процесу стало обґрунтування переслідування української національно свідомої інтелігенції, компрометація політики українізації. Звинувачених було засуджено до різних строків ув’язнення, а згодом всі вони загинули в таборах.

Процес СВУ став сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) і насамперед кадрів Всеукраїнської Академії наук. Відразу після процесу, на якому було засуджено декілька членів Академії, уряд почав закривати її секції й виганяти з них багатьох учених – так званих буржуазних націоналістів. У 1931 р. дійшла черга до арешту М. Грушевського, а установи, якими він керував, було розігнано. Академіка було звинувачено як керівника ще однієї сфабрикованої організації – «Українського національного центру». Згодом він був звільнений з під арешту. Проте в листопаді 1934 р. у Кисловодську під час хірургічної операції помер (вважають, що його було таким чином вбито, за завданням ДПУ).

Друга хвиля масових репресій в Україні припала на 1932-1935 pp., коли сталінізмом було організовано голодомор українського селянства та терор проти членів більшовицької партії – тих, хто був незгодний з політикою Сталіна й зневірився у комуністичних ідеалах, усвідомивши суть і наслідки голодомору. Якщо в цілому у СРСР апогей сталінських чисток припав на 1937-1938 pp., то в Україні масові репресії проти партійних діячів розгорнулися набагато раніше – у 1933 р.

За новою версією Сталіна, головною небезпекою для радянського ладу в Україні тепер був не російський шовінізм, а український націоналізм, який посилився завдяки підтримці з боку куркулів. Тим самим відкривався шлях до переслідування українських комуністів, пов'язаних з політикою українізації.

Вже у січні 1933 р. в УСРР прибули сталінський посланець П. Постишев та новий голова ДПУ В. Балицький. Разом з ними партійно-державний апарат України поповнили тисячі російських функціонерів, які спільними зусиллями організували масовий терор проти українізаторів. Звинувачений у національному ухилі народний комісар освіти М. Скрипник 7 липня покінчив життя самогубством. Трохи раніше 13 травня так само вчинив письменник М. Хвильовий. Було викрито багато «контрреволюційних організацій». Серед них «Українська військова організація» (УВО), «Польська організація військова», «Блок українських націоналістичних партій».

Ще більш активно посилилася боротьба з «ворогами народу», «націоналістами» після вбивства 1 грудня 1934 р. в Ленінграді С. Кірова – авторитетного діяча більшовицької партії. Цим убивством сталінське керівництво скористалося для подальшого нагнітання істерії у країні, розправи над реальними і потенційними противниками режиму. Цього ж дня були запроваджені Надзвичайні комісії військової колегії Верховного суду СРСР (так звані «трійки», які складалися з трьох чоловік). Відтепер справи, пов'язані з тероризмом, розглядалися не більше 10 днів, без прокурора й адвоката, винесені вироки оскарженню чи скасуванню не підлягали. Фактично кожний, хто потрапляв до органів НКВС, міг бути звинувачений у тероризмі. Вже в середині грудня у справі так званого «Українського центру білогвардійців-терористів» були засуджені до розстрілу 28 представників творчої та наукової інтелігенції.

В 1935 р. стало відомо про викриття «Всеукраїнського боротьбистського центру» й інших «національно-терористичних» організацій. Наступного року були сфабриковані справи