+3 8(066) 185-39-18
fу члени ЦК КП (б) У було знищено 100. З 11 членів політбюро загинуло 10, а з 5 кандидатів у його члени – 4. За п’ять років, з 1933 до 1938 p., кількісний склад КП (б) У зменшився на 266 000 чол., тобто майже наполовину. Репресії не припинилися й після того, як у січні 1938 р. партійну організацію республіки очолив М. Хрущов.
Одночасно не менш відчутного удару було завдано військовим кадрам (всього в СРСР піддано репресіям більше 40 000 офіцерів робітничо-селянської Червоної армії).
В Україні протягом червня 1937 – жовтня 1938 р. загинули сотні командирів та політпрацівників, серед них понад 150 офіцерів вищого командного складу. Зокрема, були заарештовані й розстріляні командуючі військами Київського і Харківського військових округів Й. Якір й І. Дубовий, відомі воєначальники – Б. Думенко, І. Федько, Є. Ковтюх, І. Гаркавий та ін. Репресії спричинили гостру нестачу професійно підготовлених кадрів в армії, що стало однією з основних причин поразок Червоної армії у 1941 р.
Отже, сталінський терор був тотальним й охоплював усі верстви населення. В суспільстві ширилися доноси, наклепи, взаємна підозрілість і страх, танула віра людей у добро та справедливість. Завдяки масовим репресіям було фізично знищено найбільш активну й інтелектуальну частину української нації, спричинено моральне розтління тих, кого оминула трагічна доля. Поряд з високими ідеалами, які прагнули втілити в життя мільйони трудящих, співіснували жорстокість, насилля, соціальна незахищеність, сплановані верхівкою більшовицької партії. Відомим зразком сталінського цинізму стала його крилата фраза, сказана під час терору 30-х pp. : «Жити стало краще, жити стало веселіше».
Висновки
Розглянувши літературу з теми дослідження можна класифікувати на работи радянських, сучасних дослідників, представників української діаспори та зарубіжних.
У радянській історіографії тема політичних репресій довгий час була закритою для вивчення.
У другій половині 1980-х р. завдяки ознакам демократизації відкрилися можливості дослідження питань політичних репресій.
Після проголошення незалежності України в 1991 р. у вітчизняній історіографії поступово відбувається подолання однобічності й упередженості в дослідженні наукової та культурної сфери життя українського народу 1930-х р.
Дослідники провели значну роботу з вивчення проблеми політичних репресій більшовицького режиму. Однак, проблема ідеологічних чинників репресивної політики комуністичної партії проти наукової інтелігенції радянської України 1930-х р. не була предметом спеціального дослідження.
Отже, хоча праць з висвітлення даної трагічної сторінки українського народу достатньо та все ж аналіз наявної літератури вказує, що для всебічного вивчення проблеми голодомору необхідно провести регіональні дослідження. До сьогодні ще не створено узагальнюючої праці, що давала б цілісну уяву про трагедію народу 1932-1933 рр. в Україні. Серед дослідників немає одностайної думки про демографічні втрати населення, кількість прямих й опосередкованих жертв. Невизначеними є місцевості, що найбільше постраждали від голодомору. Малодослідженим залишається національний аспект цієї трагедії. Недостатньо вивченими є питання про роль місцевих органів влади у ставленні до голодомору. Не висвітлено питання про репресії щодо селянства та опір населення насильницьким соціально-економічним перетворенням у аграрному секторі економіки, що призвели до занепаду й дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Для всебічного і вичерпного вивчення цих проблем, на нашу думку, історикам варто було б досліджувати різні аспекти питань голодомору разом з філософами, соціологами, психологами та фахівцями інших галузей науки.
Метод політичного терору був невід’ємною складовою сталінського тоталітарного режиму, який сформувався і зміцнів у 30-х р. Цей терор природньо випливав із авантюрної, насильницької сутності більшовизму.
Від моменту виникнення НК завжди була органом більшовицької партії, її озброєним загоном, «караючим мечем».
Аби посилити боротьбу з національно-визвольним рухом, який кваліфікувався як політичний злочін проти більшовицької державності, було прийнято спільну постанову ВУЦВК та Роднаркому, у відповідальності з якою повітові політичні бюро виділили в самостійний відділи повітових виконкомів. Низові каральні органи виконували тільки слідчі функції і правом винесеня вироку не користувалися. По завершенні розслідування справи передавалися ними по підсуднсті. Вся робота політбюро здійснюалася не на підставі законів, а згідно з особливою інструкцією, розробленою ВУНК спільно з наркоматами юстиції у їхній діяльності по знищенню національно свідомих українців.
Переломним етапом на шляху повної централізації репресивно-каральної системи став 1934 р., коли 10 липня постановою ЦВК СРСР було утворено загальносоюзний НКВС.
У структурі НКВС були утворені Головне управління државної безпеки, Головне управління робітничо-селянської міліції, Головне управління прикордоної та внутрішньої охорони, Головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселнь, відділ актів громадянського стану, адміністративно-господарське управління та Головне управління пожежної охорони.
Конституція 1936 р. була побудована таким чином, що сама її структура абсолютизувала державу. Серед тринадцяти її розділів, які регламентували державний устрій, розділ про права та обов’язки грамодян займав лише десяте місце, до того ж мав декларативний характер.
10 липня 1934 р. було проголошено що всі судові функції пердані у «єдину систему радянського суду», при наркомі внутрішніх справ під його ж головуванням було утворено позасудовий орган під назвою «особлива нарада», якому надавались широкі права в адміністративному порядку застосовувати такі міри покарання, як заслання, виселення ув’язнння до таборів на строк до п’яти років, виселення за межі країни.
Фактично НКВС не підпорядковувався нікому, окрім Сталіна, проте диктував власну волю-свавілля всім, нехтуючі елементарними правовими нормами,