Трансформація смисложиттєвих орієнтирів за умов сучасної екологічної ситуації в Україні

На основі опрацювання літературних джерел, фактичного матеріалу показано, що Україна все більше сповзає в зону екологічної катастрофи, де, крім витоків з попередніх етапів свого історичного розвитку, основною причиною загострення екологічної кризи в ній все ж таки стало перетворення її за радянських часів в центр хімічної, металургійної, гірничорудної промисловості найбільш шкідливих в екологічному відношенні Як результат такої політики сумарне техногенне навантаження в Україні на одиницю площі стало в 5-6 разів вище порівняно з найрозвинутішими країнами Заходу, а кількість промислових підприємств і рівень шкідливих викидів майже в 10 раз вищими ніж у середньому по колишньому СРСР. І хоча за останні роки кількість шкідливих викидів та техногенного навантаження дещо зменшилися, тривіальною причиною чому став хронічний спад виробництва і розвал економіки, екологічна ситуація в Україні залишається вкрай напруженою. Займаючи, поки що, п'яте місце в світі за кількістю населення Україна дає 4% світових шкідливих викидів і займає шосту сходинку за показниками протиозонових викидів. Крім районів, що постраждали від Чорнобильської катастрофи, наслідки якої доведеться переживати не одному поколінню українського народу, зонами екологічного лиха стають Придніпровсько-Донецький регіон, такі перлини України як Закарпаття, Буковина, Івано-Франківщина, Львівщина, Крим, Приазов'я. Погіршення екологічної ситуації в Україні сьогодні спричинюється зростанням масштабів, частоти небезпечних аварій у промисловості, комунальному господарстві, на транспорті внаслідок понаднормативного зношення виробничих фондів; погіршенням якості експлуатації і ремонту устаткування; порушення технологічних циклів під час неритмічного постачання енергії, сировини, комплектуючих: вирубка лісів, забрудненням води, ґрунтів, продуктів харчування. В сумарному вигляді вказане дає таку картину екологічної ситуації в Україні: неефективна, збиткова і надміру вразлива щодо зовнішніх впливів економіка; недостатній рівень фінансово-матеріального, організаційного, науково-технічного забезпечення заходів з охорони, відновлення, раціонального використання екологічних та соціально-антропних ресурсів; погіршення природних і суспільних умов господарювання. Звідси – руйнування біоценозів, людини, суспільства; подальше зменшення результативності та безпечності економічної діяльності, раціоналізації її структури, погіршення всіх форм життєдіяльності, де показовим є те, що вперше за свою історію Україна прийшла з найвищим у світі показником демографічного спаду нації, а за загальними прогнозами до 2045 р. її населення зменшиться на 40%.

З відтворенням об'єктивної картини екологічної ситуації в Україні пов'язується пошук та вибір стратегії її розвитку. Аналіз існуючих стратегій («заморожування» досягнутого рівня виробничих продуктивних сил; повернення «назад до природи», згортання виробництва, деурбанізація та деіндустріалізація сільського господарства; функціонального збереження. біосфери та її оптимізація – за класифікацією В. Крисаченка), а також концепцій, які також називаються стратегіями (регресизм, консерватизм, технократизм, аграрний прогресизм, ексцентризм – за класифікацією А. Верменка) дає підставу для наступного висновку. Найбільш оптимальною для розвитку України в XXI ст. має стати стратегія стійкого розвитку в її переломленні через потреби і життя українського суспільства, тобто – цілеспрямоване, комплексно-планове збереження і відновлення рівноваги системи «біосфера – людина» на основі формування та засвоєння таких способів і засобів задоволення потреб людини, які були б достатньо ефективні і безпечні для суб'єкта діяльності та його еколого-соціокультурного оточення, збереження біосфери, її оптимізація як цілісного утворення з відновленням втрачених або заміною рівноцінних її складників. Не претендуючи на роль першовідкривача в обґрунтуванні необхідності цієї стратегії розвитку (її основні положення постійно декларуються в багатьох нормативних та законодавчих актів національної екологічної політики України) варто погодитися з такими провідними фахівцями з філософських проблем екології як М. Кисельов, В. Крисаченко, М. Хилько та ін., які наголошують на необхідність переведення цієї стратегії із площини політичних декларацій в площину практичної реалізації.

У другому розділі «Світоглядні та смисложиттєві орієнтири людини за умов сучасної екологічної ситуації» освоєння людиною світу, взаємодія суспільства і природи розглядаються як складний динамічний процес, який здійснюється історично і соціально в ході якого породжуються не тільки позитивні зрушення і трансформації, але досить часто проявляється непередбачене, протирозумне, потворне, зле. Останнє примушує говорити про недосконалість людини, розчаровуватися в людській розумності, цілеспрямованості, організованості і навіть розглядати людину як стагнацію еволюції, «хвору тварину», що особливо посилюється на переломних етапах всесвітньої історії, в кризових ситуаціях, властивих і нашій сучасній добі.

Переосмислення взаємодії суспільства і природи в єдності раціонального та ірраціонального її моментів в дисертації починається з аналізу категорії «світовіднсшення», яка, на думку В. Табачковського та Є. Щербини-Яковлевої, включає в себе синтез усіх усвідомлених та неусвідомлених образів, установок, всіх форм матеріальних та ідеальних практичних реалізації моделей людського зв'язку зі світом. Зазначається, що введення категорії «світовідношення», вияснення її онтологічних вимірів та гносеологічного змісту мають сенс у знятті відомого дуалізму біологічного і соціального в людині, розуміння останньої як багаторівневої самоорганізуючої системи, яка підпорядковується всім законам саморозвитку та адаптації матеріальних систем, «систем типу живого» (М. Амосов). З вказаного ставиться питання про сутність людини, сенсу її буття та призначення в світі. При розгляді цього питання використовуються матеріали з історії вітчизняної філософії, зокрема критика О. Новицьким, П. Юркевичем, П. Ліницьким