Трансформація смисложиттєвих орієнтирів за умов сучасної екологічної ситуації в Україні

натуралізму, інтерпретації людини як родової істоти; праці українських філософів 70 – 90-х років ХХ ст. В. Шинкарука, В. Осичнюка, В. Іванова, О. Яценка, М. Тарасенка, В. Табачковського, А. Лоя, І. Молчанова, М. Кисельова, В. Крисаченка та ін. ; ідеї філософської антропології О. Кульчиицького. Визнаючи біологічну природу людини як її сутнісну характеристику першого порядку, вони доходять висновку про те, що дійсною сутністю людини виступає не природа як така. Становлення людини відбувається при виході її за межі природного існування і тваринного задоволення потреб тоді, коли вона покладає початок “другої природи” – створеного предметного світу в процесі трудової діяльності, що є новою сутнісною характеристикою людини вищого порядку – суспільно-історичного, людини як вільної творчої особистості в сукупності усіх форм життєдіяльності, здібностей і таланту інтегрованої в соціумі, а її відношення до природи, світу постає як соціальне буття в сфері суспільної практики, взаємодії суспільства і природи. Способом буття людини в світі., адекватного її сутності стає культура як витворення та здійснення цінностей, сукупність проявів життя, досягнень і творчості окремого народу або людства в цілому, все те, що вивищує людське життя над його фізіологічною основою і відрізняє від тваринного. Через впливи на людину соціокультурних процесів здійснюється нормування, обмеження і орозумнення людської поведінки, перехід її з невпорядкованих імпульсивних природних форм в соціально організовані, впорядковані, відносно розумні, тобто на новий рівень самоорганізації. В цьому процесі людина засвоює здібності соціальної координації та субординації своєї поведінки, засоби соціальної комунікації, а в ході окультурювання – способи використання, відтворенні творчого виробництва матеріальних і духовних цінностей, формуючись як носій культурних потреб, що, звичайно, не виключає конфліктів із соціальним та природним довкіллям, оскільки у своїй поставі навіть в ідеалі універсальна всебічна людина не може, як би вона не бажала, ні охопити усіх цінностей, ні збагнути і засвоїти їх в межах своєї індивідуальної свідомості. Стосовно ж вироблення і засвоєння людством нових смисложиттєвих орієнтацій поведінки людини в світі, то при всій привабливості категорії «світовідношення» вона не може бути самодостатньою, оскільки для цього потрібні більш високі рівні духовно-теоретичного способу освоєння світу, форми суспільної самосвідомості, в тому числі й національної. Такою формою суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює, оцінює світ, визначає своє місце та орієнтації в ньому – є світогляд.