Українська преса Наддніпрянщини в національно-культурному та державотворчому процесі (друга половина XIX ст. - 1920 р.)

У Києві було створено видавничу спілку “Вік”, яка видавала просвітницькі брошури, літературні збірники для масового читача. Серед них – тритомний збірник “Вік” (1900-1902), “На вічну пам'ять Котляревському” (1904) та ін.

В умовах урядової заборони на україномовні видання, Б. Грінченко відновив традиційну ще для 30-х рр. ХІХ ст. альманахову журналістику. За його участю видавалися збірники й альманахи “Криничка” (1896), “Степові квіти” (1899), “Хвиля за хвилею” (1900), “Дубове листя”. Вони давали можливість публікації для письменників, публіцистів, залучали до творчості літературну молодь. Водночас вони певним чином задовольняли попит читачів на інформацію зі сфери культурного життя народу, навіть обгрунтовували деякі проблеми національного відродження краю.

Дисертант розглядає редакційно-видавничі аспекти діяльності окремих партій, як от РУП, керівники якої зробили спробу перенести видавничу діяльність цієї організації за межі імперії. У Чернівцях видавали газету “Гасло”, почергово у Чернівцях і у Львові видавали газету “Селянин”, часописи “Добра новина” та “Праця”. В умовах наростання селянських виступів царська жандармерія посилила контроль за тим, щоб ці газети не розповсюджувалися в Росії.

В розділі подано висновок, що до 1905 р. були зроблені лише спроби формування єдиного українського інформаційного простору.

У третьому розділі “Українська національно-патріотична преса Наддніпрянщини 1905-1917 рр. та її вплив на активізацію українського руху” показано, що з початком революційних виступів у Російській імперії український рух активізувався і поглибився. Вимоги української інтелігенції зводилися до запровадження в школах української мови, надання можливості друкувати українські книги.

В захист українського друкованого слова виступали Леся Українка, В. Винниченко, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Коцюбинський та ін. З їх ініціативи було складено проект-заяву до уряду “О нуждах украинской печати”, у якій зазначалося, що лише вільна преса може вирішити “відповідальну справу служіння рідній країні” і вимагалося створити однакові умови для розвитку всіх національних друкованих органів.

В новій політичній ситуації, в Лубнах на Полтавщині, з'явилася перша на теренах Наддніпрянщини українська газета “Хлібороб”. У дисертації детально розкрито проблематику газетно-публіцистичних виступів цього часопису, з'ясовано його роль у пропаганді української національної ідеї. Обґрунтовано тезу про те, що “Хлібороб” відкрив нову епоху в історії культури й суспільно-політичної думки України і, що після його появи українські пресові видання, незважаючи на урядові заборони, практично не припиняли своєї праці.

У розділі простежено історію виникнення, особливості функціонування й тематичні зрізи газетних публікацій тих часописів, які прийшли на зміну забороненому “Хліборобові”. Це газети “Рідний край”, “Громадська думка”. Зосереджено увагу на співпраці із названими виданнями таких політичних діячів і публіцистів, як М. Дмитрієв, П. Мирний, О. Пчілка, В. Леонтович, В. Самійленко, Б. Грінченко, М. Загірна, А. Тесленко, В. Доманицький та ін. Використовуючи публікації “Хлібороба”, “Рідного краю” й “Громадської думки” дисертант показав, що преса стала важливим фактором у політичному розвитку українського руху, який на початку XX ст. пройшов декілька етапів: етап українознавства, українофільства та українського націоналізму.

Окремо у розділі розглядається діяльність редакційних комітетів газет “Рада”, “Слово”, журналу “Дзвін” та ін. При цьому у контексті задекларованої дисертаційної теми висвітлено політичну й журналістсько-публіцистичну діяльність Є. Чикаленка, С. Петлюри, Л. Юркевича та ін. Зроблено висновок, що українські часописи не лише об'єктивно висвітлювали суспільно-політичне життя, але й впливали на нього, піднімаючи водночас культурний і політичний рівень нації. Саме завдяки пресі як важливого чинника культурного і суспільно-політичного життя український рух не лише зберіг, але й розширив функції української мови, зміг звільнитися від вузьких рамок етнографічного культурництва і вступити у вищу, політичну стадію свого розвитку.

Четвертий розділ “Українська преса в роки національно-визвольних змагань і побудови Української держави (1917-1920 рр.) ” присвячений ролі преси в політичному житті української нації з 1917 до 1920 року.

Розглядається зміна політичної ситуації у Російській імперії з початком 1917 року, коли страйки у Петрограді переросли у масовий революційний рух. Однак про події у столиці в Україні офіційно було заборонено повідомляти. Лише в середині березня генерал-губернатор Києва дав дозвіл друкувати матеріали про революційні виступи.

З утворенням Української Центральної Ради у березні 1917 р. ситуація докорінно змінилася. Серед багатьох аспектів, якими займався провід Центральної Ради, важливе місце відводилося пресовій політиці Ради й особисто її голови М. Грушевського. Із проаналізованих архівних документів видно, що уже на першому своєму засіданні ЦР вирішила “терміново організувати випуск інформаційного листка “Вісті з Української Центральної Ради”, виданням якого, можна припустити, офіційно заявила про своє заснування. В дисертації аналізується робота цього часопису, окреслено основні тематичні напрямки видання. Здійснено також аналіз газети “Нова Рада”, на сторінках якої М. Грушевський у її першому числі опублікував статтю “Велика хвиля”, де, осмислюючи ситуацію, що склалася після повалення самодержавства, вказав на нові шляхи, якими треба йти українцям, радив відмовитися від національно-культурних домагань, а сміливіше висувати політичні гасла і домагатися їх реалізації. Стаття М. Грушевського стала своєрідною програмою для українських політиків. У розділі розглянуто й інші статті М. Грушевського, надруковані на сторінках “Нової Ради”, вказано на їх значення для розвитку політичного руху в Україні. Дисертант доводить, що, залишаючись вірним принципу демократизму,