Українські топоніми на -ани (-яни)

Висвітлено різні думки щодо будови форманта *-janinъ, *-ěninъ.

І.І. Ковалик уважає, що суфікс -анин (-янин) виник на ґрунті первинного суфікса -ин, який у староукраїнській мові мав насамперед сингулятивну функцію, але також утворював деякі назви осіб за національністю. Більшої продуктивності набув цей суфікс, поширений формантом -ан (-ян): землянин, давальний відмінок мн. свинюшаномъ; тополничане. Ж.Ж.Варбот у праці „Древнерусское именное словообразование” виділяє простий суфікс *-аn-, до якого в однині приєднується суфікс -inъ: бежанин рос. „беглец”, мн. бежане.

Переконливими з цього приводу є погляди А.Мейє. Індоєвропейський суфікс -inъ служив для утворення похідних, що означали осіб, наприклад, іменник господинъ „господар дому” утворився від господь „господин”. Ці слова, на думку А.Мейє, є одниною до імен, що збереглися у множині без суфікса: поганинъ „язичник” – однина від погани „язичники”; гражда- нинъ – однина від граждане. Імена на -ан- мають в однині суфікс одиничності -ino-, звідки однина гражданинъ при множині граждане.

У „Нарисі праслов’янського словотвору” Ф.Славського виділено складні суфікси *-мn-inъ і *-jan-inъ, у яких -мn- і -jan- містять тематичний приголосний -n-, друга частина – це сингулятивний суфікс -inъ: gord’an-inъ – gord’an-е; Slověn-inъ – Slověn-е. Суфікси -*мn-inъ і -*jan-inъ утворюють назви мешканців певних місцевостей, що репрезентовано у назвах племен і географічних назвах: *berћaninъ „мешканець берега, узбережжя” < *bergъ „узгір’я, урвище, берег”; *dvorмninъ/ dvor’aninъ „той, хто належить до двору пана, магната” < *dvor „двір”; *selмninъ/ sel’aninъ „мешканець села” < *selo „село, поселення”; *Pol’ane „Поляни” < *pol’e „рівнина, поле”.

З цього приводу прийнятна думка В.О.Горпинича про те, що суфікс -анин (-янин), який був активним у праслов’янській мові при творенні назв осіб за місцем проживання, складається з двох морфів -ан і -ин, кожен із яких у період індоєвропейської спільності незалежно один від одного утворював назви жителів. На їх базі в усіх слов’янських мовах сформувався суфікс -анин (-янин): рос. вологжанин, укр. киянин, блр. мінчанин, пол. krakowianin, словац. мoravjanin, серб. загрепчанин, болг. пловдивчанин, д.-рус. юрьевчанин, половчанин, бьлженянин, витблянин, устюжанин, торопчанин.

В.І. Супрун уважає, що формант -анин складний за структурою, оскільки утворений формантом -ан- і сингулятивним суфіксом -ин. Слов’янський формант одиничності -ин сягає індоєвропейського кореня *-oin- і знаходить своє відображення у гот. -ains, лит. -vienas, д.-інд. -ēna, ст.-сл. -инъ. Суфікс -ан- постав зі спільнослов’янських етнічних формантів *-jan- і *-мn-, де *-jan- є рефлексом і.-є. форманта *-iōn-, притім у множині до форманта -ан- додавалася флексія -е, яка у спільнослов’янській мові регулярно відповідала сингулятивному -ин. Тож суфікс -анин, що вживався ще у спільнослов’янський період, активно утворював етнічні імена в давніх слов’янських мовах. 

Причина розбіжності думок щодо виникнення і розвитку форманта -ани (-яни) полягає у відсутності документальних джерел, які б відображали процес формування суфікса протягом століть. У комплексі морфем окремого слова важко виявити суфіксальні елементи у їхніх первісних зв’язках і структуру суфіксів загалом.

Парадокс словотвірної моделі на *-мninъ, *-janinъ, на думку О.М.Трубачова, полягає у зростанні її продуктивності, у тому, що ця давня модель словотворення з індоєвропейським походженням засвідчена майже виключно слов’янськими новотворами, серед яких жоден не має відповідника за межами слов’янських мов. Найбільше поширені похідні на -мnе, -janе у функції етнонімів і назв мешканців, хоча є приклади відмінної функції і семантики: кличанинъ „той, хто лякає на полюванні звірів криком чи шумом”, люжанинъ „мирянин”, пир#нинъ „учасник бенкету, учти”, полчанинъ „воїн”, сhми"нинъ „сім’янин, слуга”, торжанинъ „торговець”. Ці деривати містять вказівку на зв’язок із соціальним станом, групою людей, заняттям, характерною дією. Останні особливі через свою чітку співвіднесеність з дієсловами, тому, як уважає науковець, широка мотивація назв на *-мninъ, *-janinъ підтверджує можливість перегляду проблеми деяких похідних з цим суфіксом, що традиційно виводяться від місцевих і водних назв.

В українській мові і в західнослов’янських мовах у складі форманта відбулася зміна флексійного -е на -и. Й.Доманський пов’язує це явище з тим етапом розвитку назв, коли етнічні назви перейшли з категорії особових іменників у категорію предметних, що й спричинило зміну форми закінчення: Breњcane – Brzeњciany. Відбулася вона у другій половині ХІІІ – першій половині XIV ст. 

В історичному розвитку загальні назви на -ани (-яни) функціонували передусім як назви народностей, жителів певних історико-етнографічних чи географічних регіонів і як катойконіми. 

Підрозділ 1.3. „Розвиток форманта -ани (-яни) у контексті переходу від загальної назви до ойконіма” складається з двох пунктів: 1.3.1. „Відетнонімні та відкатойконімні назви” і 1.3.2. „Особливості відантропонімних ойконімів на -ани (-яни)”, що містять відомості про особливості розвитку форманта -ани (-яни) з огляду на сферу його функціонування. Тут визначено суспільно-історичні передумови виникнення вказаних ойконімів, проаналізовано способи утворення ойконімів, вироблено критерії їх класифікації. 

Племінні формації як об’єднання племінних союзів, згідно з дослідженнями Б.О. Рибакова, зародилися у надрах праслов’янського ареалу ще задовго до VI–VII ст. н. е. Складову частину союзів слов’янських племен становили племінні об’єднання з назвами на -ани