Український жіночий рух на Волині (1921-1939 роки)

Увага дисертантки звернута на характеристику безпосередньої участі жінок в організації суспільної опіки в національних освітньо-виховних закладах: дошкільних – притулках, дитячих садках та яслах і шкільних – гімназія в Рівному. Зазначено, що ця безпосередня допомога українським сім’ям і спільноті вцілому у вихованні підростаючого покоління сприяла зростанню зацікавленості волинянок справами жіночих організацій. Водночас показано, що благодійна діяльність Союзу українок стала переконливим підтвердженням того, що в організаційній структурі одного товариства знайшли поєднання форми діяльності благодійних об’єднань різних типів. Зазначено, що обмежене поширення доброчинної праці українських жіночих організацій на сільську місцевість Волині зумовлювалося законодавчими перешкодами з боку польських властей, які сприяли розгортанню роботи польських Гуртків сільських господинь у волинських селах.

У другому підрозділі аналізується культурно-просвітницька діяльність українських жіночих організацій, спрямована проти асиміляторської національної політики польських властей. Не маючи можливості організувати безперервну багатоступеневу освіту для всіх верств населення, яка могла б протистояти державній утраквістичній освітній системі, жіноцтво прагнуло підтримати в ній національні риси. Вчителі-українки, що працювали в двомовних школах, при викладанні програмних освітніх курсів використовували досягнення вітчизняної історії, етнопедагогіки, спиралися на культурні й релігійні національні традиції. Заможні жінки відкривали за власні кошти українські школи у населених пунктах Волині. В сільській місцевості, де проблема освіти стояла особливо гостро, ці заклади були не тільки освітніми, а й громадсько-культурними центрами. 

Жіночі секції “Просвіти” і Союз українок розглядали як одне з першочергових завдань піднесення національної свідомості жіноцтва. В цьому контексті важлива роль відводилася політичній і господарській освіті.

Форми і методи культурно-просвітницької праці застосовувалися відповідно до соціальних, економічних і національних потреб жіноцтва та конкретних умов місцевості, де розгорталася діяльність громадських організацій. Враховуючи важливе значення освітніх і господарських курсів, бібліотек-читалень для консолідації й залучення жіноцтва до організованої праці, формування практичних навиків у веденні домашнього господарства і вихованні дітей, значне місце в роботі відводиться аналізу методики їх проведення інструкторами Союзу українок і “Сільського господаря”.

Розширенню кругозору і піднесенню свідомості жінки-українки сприяли культурно-просвітницькі заходи, присвячені відзначенню роковин визначних подій української історії та вшануванню видатних українців. Архівні та газетні матеріали дали можливість відтворити святкування на Волині Дня матері, яке у 1920 1930 х рр. мало яскраво визначений національний характер. У підрозділі висвітлені життєвий шлях і роль у культурному житті краю міжвоєнного часу літераторів та громадських діячок Г. Журби, М. Кавун, О. Лятуринської, Г. Жежко, А. Матуль. 

У четвертому розділі “Політична діяльність” на тлі тогочасного суспільно-політичного життя краю аналізується участь жінок у політичних партіях і розглянуто вплив партійних ідеологій на становлення організованого українського жіночого руху. Незважаючи на те, що українці були національною меншиною в Польській державі, яка прагнула до асиміляції цього народу, компактне розселення, значна чисельність і демократична конституція 1921 р. створили об’єктивні умови для їх національного розвитку. 

У першому підрозділі головна увага приділена особі Олени Левчанівської (1881-1940 рр.). На основі архівних і публіцистичних матеріалів, спогадів дочки Ірини Олександрівни – відтворені її життєвий шлях, участь у громадській організації “Просвіта”, сенаторська діяльність, зв’язки з українським і міжнародним жіночим рухом. Вона була першою з жінок – членів парламенту, що використали його трибуну не тільки для боротьби за рівноправність і захисту інтересів українських жіночих організацій, а й оборони прав широкого українського загалу. Представництво в органах державного управління Польської держави відкривало їм можливості для участі в міжнародних форумах. Вони винесли важливі для українців питання про становище національних меншин і пацифікацію в Польській державі та зростання тоталітаризму й голод у радянській Україні на огляд світової громадськості на міжнародних феміністичних з’їздах у Подебрадах, Римі, Стамбулі. 

При висвітленні процесу включення волинянок у політичне життя в другому підрозділі зазначається, що в 1921-1926 рр. простежується домінуюча участь жінок Волині в КПЗУ і заходах, організованих нею. У 1927-1935 рр. вони здебільшого співпрацювали з партіями, які заявили про лояльність до Польської держави УНДО і ВУО. Після 1935 р. у жіночому русі переважають орієнтири на національну консолідацію й опору на українські сили. На цьому ґрунті зміцніли зв’язки організованого жіноцтва з ОУН. Таким чином, на жіночому русі Волині чітко позначилися три тенденції, що вирізнялися в політичному житті краян у 20 30 х рр. ХХ ст.: перша – радянофільська, друга – опори на власні сили, а третя вела до визнання примату Польської держави. Ідейними виразниками того чи іншого напряму були конкретні політичні партії. Діяльність Союзу українок розгорталася під впливом ОУН, УСРП, УНДО, Союзу жінок-українок громадської праці на Волині – ВУО. 

Участь у політичних акціях у краї підносила свідомість жіноцтва на якісно новий рівень. Біографії Н. Річинської і М. Черкавської, наведені в тексті, показують шлях формування світогляду лідерів жіночих товариств.

У третьому підрозділі зазначено,