Управління системою вищих навчальних закладів недержавної форми власності в Україні

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження висвітлені у восьми одноосібних наукових публікаціях (три з яких – статті у провідних фахових виданнях, п’ять – у збірниках наукових праць та науково-практичних конференцій).

Структура та обсяг дисертації. Структура дисертації зумовлена логікою і завданнями дослідження, складається із змісту, переліку умовних скорочень, вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (загальна кількість 171, з них 166 українсько-російськомовних і 6 німецькомовних), а також двох додатків. Загальний обсяг роботи – 169 сторінок, у тому числі 8 таблиць і 3 рисунки, що займають 9 сторінок.

 

 

Актуальні проблеми організації та управління вищою освітою досліджували науковці України та ближнього зарубіжжя, зокрема: з історії управління галуззю (В. К. Майборода) ; правового регулювання (В. І. Борисова, Т. С. Гончарова, П. І. Мінюков) ; управління (С. В. Бутівщенко, Г. А. Дмитренко, В. А. Козаков, Р. А. Ільясов, В. І. Луговий, В. І. Маслов, Н. Р. Нижник, О. Ю. Оболенський, М. Д. Ярмаченко) ; функціонування окремих вищих навчальних закладів (В. І. Астахова, Б. І. Корольов, Г. М. Сагач) ; питань управління якістю освіти (Л. П. Одерій, В. О. Чобіток, В. І. Шеховцов) ; нострифікації дипломів (К. Корсак) ; підприємницької діяльності в освіті (Т. В. Юрьєва) ; формування ринку освітніх послуг (В. П. Щетінін) ; організації освіти в регіонах (М. Д. Малахов, О. А. Сидоренко, Б. Г. Тетерятник, Б. П. Хижняк) ; реформування вищої освіти (К. М. Левківський, А. Д. Ятченко) ; підготовки науково-педагогічних кадрів (С. В. Крисюк, В. П. Погребняк, Є. В. Астахова) ; структурної перебудови вищої освіти (А. М. Алексюк, М. І. Шкіль) ; фінансування вищої освіти (Л. О. Білова, В. І. Ковальов).

Встановлено, що, незважаючи на певний дослідницький матеріал у державному управлінні та суміжних науках, наявні наукові розробки стосуються окремих сторін функціонування вищих навчальних закладів недержавної форми власності і не дають цілісних уявлень про розвиток недержавної вищої школи як своєрідної складової системи освіти, про перспективи розвитку та удосконалення організаційного забезпечення її подальшого функціонування.

Невирішеними залишаються питання узагальнення тенденцій розвитку недержавної підсистеми вищої освіти, ролі та місця державних органів освіти в управлінні недержавними навчальними закладами; шляхів взаємодії державних та недержавних закладів освіти.

Сказане свідчить про доцільність наукового дослідження проблем управління вищими навчальними закладами недержавної форми власності.

Пошук шляхів оптимізації управління зазначеними закладами спричинив потребу у вивченні й використанні відповідного досвіду інших країн. Актуальність цієї проблеми обумовлюється науковцями західних країн: С. Лур’є, Дж. Стетар, Ф. Дж. Альтбах, С. П. Хейнеман, Д. Солтіс.

Особлива увага у дослідженні приділена розвиткові приватних навчальних закладів у Німеччині. Система вищої освіти цієї країни складається з таких типів навчальних закладів як університети, прирівняні до них вищі школи та фахові учбові заклади (Fachhochschulen). Незважаючи на те, що навчання у державній системі освіти цієї країни безкоштовне, на початку 80-х років з’являються приватні вузи, як засіб демонополізації вищої освіти та розвантаження державних вузів. Якщо приватних установ, визнаних державою і які мають статус університету, є тільки 5, то серед фахових шкіл Німеччини таких навчальних закладів налічується 40. Цей факт спростовує стійке ставлення в українській науковій думці до Німеччини як до країни, в якій приватна освіта не розвивається.

Узагальнення проаналізованого матеріалу із багаторічного досвіду функціонування у західних країнах системи недержавної вищої школи дозволило сформулювати такі висновки: завдяки пільговому оподаткуванню недержавних освітніх установ у спонсоруванні навчальних закладів багатьох країн беруть участь як вітчизняні, так і закордонні інвестори.

Грунтовне вивчення цього питання показало, що держава залишає за собою пріоритет у підготовці фахівців для найважливіших галузей. Тому педагогічні, медичні та сільськогосподарські вищі навчальні заклади здебільшого державні; приватні навчальні заклади посідають окреме місце у наданні освітніх послуг і не є визначальними для освітніх систем більшості країн світу. Діяльність недержавних навчальних закладів визначається законодавчими актами чи конституціями держав. Це дає змогу створювати освітні установи недержавної форми власності і контролювати їхню діяльність. У тих країнах, де державні вищі навчальні заклади не вимагають платні за навчання, функціонування приватних вважається недоцільним.

Підвищення ролі вищої освіти в забезпеченні конкурентоспроможності на світовому ринку праці призводить до того, що всі розвинуті країни світу здійснюють державне фінансування перспективних вищих навчальних закладів, незважаючи на їхню приналежність до державної чи недержавної систем освіти, причому основний тягар фінансування покладається на державний бюджет, що субсидує більшість навчальних закладів. У такому разі створюються урядові структури та законодавчі механізми контролю за використанням виділених