Внутрішній та міжнародний аспекти легітимації Радянської влади в Україні в 1917 – 1922 рр.

У підрозділі 2. 3. «Формування представницьких і виконавчих органів влади в УСРР» з’ясовано, що радянський апарат УСРР і, насамперед, його уряд, були своєрідним продовженням відповідних структур радянської Росії. Перш за все це торкалося військових та господарських структур республіки, адже Кремль, підпорядкувавши собі ці відомства позбавляв Україну можливості сформувати власні керівні органи цих галузей й, відповідно, зводив нанівець навіть паперовий суверенітет УСРР. Пряме підпорядкування військових та народногосподарських структур УСРР центральним відомствам ставило під сумнів саму доцільність існування окремого управлінського апарату в УСРР. Саме таку мету переслідував Кремль, який розумів усі переваги побудови державного апарату за взірцем партійного. І така перебудова активно здійснювалася під прикриттям необхідності утворення військово-політичного союзу радянських республік. За цією формулою приховувалася здійснювана більшовицькою партією централізація військового і народногосподарського управління на території існуючих радянських республік, оскільки керівництво правлячої партії розглядало незалежність УСРР та інших національних республік, як данину часу. Воно погоджувалося на існування в них самостійного державного апарату лише в тому разі, якщо ця самостійність була формою, а не суттю.

У підрозділі 2. 4. «Організація та функції судових і правоохоронних органів, структур державного контролю» досліджуються процес формування та функції судово-каральних та контролюючих органів. Особливий акцент зроблено на тому, що радянська влада в Україні утверджувалась у формі тимчасових надзвичайних органів, наділених широкими повноваженнями. До них необхідно віднести насамперед Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, Всеукраїнський та місцеві ревкоми, Раду робітничої і селянської оборони України, Раду української трудової армії, комбіди і комнезами, надзвичайні комісії і революційні трибунали. Насправді ж усі вони виявилися далеко не «тимчасовими»: їх надзвичайні повноваження, які нехтували елементарними загальноприйнятними нормами моралі і права, протягом десятків років механічно переносились у новостворювані каральні органи.

У процесі побудови радянського державного апарату у 1917 – 1920 рр. в Україні була створена і діяла розгалужена система радянських судів, налаштованих насамперед на придушення тих суспільних сил, які чинили опір більшовицькій тиранії, що запанувала на теренах України. Панування в політичній системі Україні більшовицької репресивної машини вкупі з намаганням більшовиків перебудувати соціально-економічні відносини на засадах політики «воєнного комунізму», підірвали її економіку і наприкінці 1920 р. призвели країну до краю прірви, що викликало невдоволення політикою радянської влади серед широких верств трудового населення України. Тому, боючись втратити владу, правляча більшовицька партія змушена була на початку 1921 р. перейти до нової економічної політики, що зумовило проведення цілого ряду реформ як в економіці, так і в державному апараті та законодавстві УСРР. Також слід відзначити, що головним провідником політики більшовицької партії, спрямованої на придушення, в тому числі й засобами терору, будь-якого опору більшовицькому режиму, стали органи ВУЧК-ГПУ.

Лейтмотивом підрозділу 2. 5. «Марксистська ідеологія та масовий терор як засоби легітимації радянського режиму в Україні» є положення, що для досягнення визнання радянської влади більшістю населення України, більшовики вдалися до характерних для комуністичних тоталітарних режимів засобів легітимації, таких як марксистська ідеологія та масовий терор. Репресії проти соціальних верств населення, ідеологічно ворожих гегемону комуністичної революції – пролетаріату, набули методичного характеру і велися за основними постулатами марксистсько-ленінської доктрини через розгортання світової класової війни. Першим масовим винищенням людності стали «червоний терор» і викликаний політикою «воєнного комунізму» голод 1921-1923 рр.

Приборкавши українських повстанців і перетворивши Україну на «суверенну» республіку у складі Союзу РСР, більшовицька партія прагнула остаточної леґітимації своєї влади. З цією метою 1923 р. було проголошено курс на «коренізацію», тобто вкорінення більшовицької диктатури в союзних республіках через залучення до владних структур представників корінної або титульної нації. В УСРР, як відомо, «українізація» перетворилася на політичне ошуканство або на спецоперацію влади з виявлення національно-свідомого українського елементу, репресованого більшовиками у 1930-ті роки. В цілому, внутрішня леґітимація радянської державності в Україні, коштувала їй колосальних демографічних і моральних втрат, наслідки яких є відчутними й донині.

У третьому розділі «Утвердження міжнародної правосуб’єктності УРСР» визначено організаційно-правові засади діяльності народного комісаріату закордонних справ УСРР, проаналізовано міжнародну діяльність Українського радянського уряду, спрямовану на утвердження УСРР як суб’єкта міжнародного права, показано боротьбу керівництва Раднаркому УСРР за збереження прерогатив республіки у сфері зовнішньої політики.

Проведене у підрозділі 3. 1. «Організаційно-правові засади діяльності народного комісаріату закордонних справ УСРР» дослідження процесу вироблення нормативно-правових засад формування та аналіз діяльності НКЗС УСРР у 1920 – першій половині 1923 рр. дає юридичні підстави стверджувати, що УСРР цієї доби виступала у якості повноцінного суб’єкта міжнародного права. Позаяк УРСР на початку 1920-х рр. широко користувалася правом здійснювати свою зовнішню політику, що можна охарактеризувати як своєрідний феномен. Адже попри те, що «договірна федерація», яка об’єднувала радянські республіки у 1919 – 1922 рр., давала можливість контролювати практично усі сфери життя національних республік, у царині зовнішньої політики контроль Кремля з абсолютного перетворювався на відносний.