Я – єдиний і неповторний. Тренінг розвитку соціально-комунікативного потенціалу підлітків

У більш сучасному контексті заслуговують уваги психологічні підходи до дослідження здібностей людини, які склалися в рамках розробки соціально-філософської проблематики доби Відродження і Нового часу (Г. Сковорода, Н. Макіавеллі, Р. Декарт, Ф. Бекон, французькі енциклопедисти, М. Ломоносов, О. Радищев), європейської описової психології ХУІІІ-ХХ століття (А. Бергсон,

Е. Шпрангер, Й. Брентано, К. Ясперс, М. Весель, О. Лазурський, Х. Вольф), творчої спадщини американських вчених ХХ століття (А. Адлер, А. Бандура, Г. Олпорт, Е. Еріксон, Е. Фромм), теоретичних концепцій філософів і психологів (Б. Ананьєв, Б. Ломов, Г. Костюк, Е. Ільєнков, Л. Виготський, С. Рубінштейн).

Проблемі вивчення соціальних здібностей присвячені роботи Д. Гілфорда, Г. Гарднера, Г. Джерекі, Г. Олпорта, Е. Торнайдка, Р. Стернберга, Ч. Ханта та інші. На вітчизняному грунті в радянські й пострадянські часи психологічним дослідженням соціальних здібностей та питаннями їх розвитку активно займалися А. Южанінова, К. Альбуханова, Л. Уманський, Л. Петровська, Л. Попова, М. Акімова, Н. Амінова, Н. Ануфрієва, Н. Каліна, Н. Кузьміна, О. Бодальов, О. Борисова, Ю. Ємельянова.

Українська традиція дослідження соціальних здібностей бере початок у науково-психологічних розробках Г. С. Костюка, теоретичні положення якого стали дослідження психологічних умов становлення здібностей до ефективної соціальної самореалізації людини (А. Коняєва). Багатьма дослідниками використовуються такі терміни як соціальний інтелект (Т. Хант, Е. Торндайк, Дж. Гилфорд, А. Савенков, Д. Ушаков), організаційні здібності (Л. Уманський), лідерська обдарованість (О. Матюшкін, О. Яковлева), соціальні здібності (Л. Попова), комунікативна компетентність (О. Бодалєв), соціальна компетентність (Л. Петровська, О. Савенков). Такі психологічні конструкти в тій чи іншій мірі конкретизують поняття «соціальна обдарованість». На сьогодні існує, як мінімум, три варіанта трактування соціальної обдарованості. З позиції загально-психологічного підходу, поняття соціальної обдарованості у вітчизняній психології визначалося як сукупність здібностей людини, які забезпечують ефективність її соціальної життєдіяльності. Розглядаючи диференціально-психологічний підхід слід сказати, що такого роду обдарованість є високо розвинутим потенціалом певних здібностей людини, неповторним поєднанням властивих йому якостей, які дозволяють досягати значних результатів діяльності в соціальній сфері (Б. Теплов, Б. Федорішин, Є. Клімов). Із соціально-психологічної точки зору, соціальна обдарованість визначається як життєво-стильова характеристика, яка відображає здібності людини до ефективного проникнення в співтовариство і продуктивному керівництву групою людей. Потенціал таких властивостей забезпечує самореалізацію особистості через спілкування з людьми, і через вплив на них (А. Петровський, Є. Головаха, Ю. Швалб). На думку О. Власової, соціально обдарований суб’єкт містить в собі здібності двоякого характеру. З одного боку, це – психологічні здібності, які відрізняють обдарованих людей в цілому, не залежно від типу їх обдарованості: креативність, працелюбність, захопленість справою, розвинутий інтелект. З іншого боку, це здібності, які проявляються у соціально обдарованого суб’єкта внаслідок його досвіду активності в різних ситуаціях (соціальна перцепція, високий рівень розвитку інтелекту (5; 5).

Демократизація і гуманізація загальної освіти передбачає формування особистості як найвищої цінності суспільства, її соціалізацію. Завдяки працям І. С. Кона та А. В. Мудрика, з кінця 80-х і початку 90-х років ХХ ст. поняття «соціалізація» введено в понятійний апарат філософів, соціологів і психологів. Вчені, які торкаються питань соціалізації, вкладають у це поняття різний зміст. Зокрема, А. В. Мудрик визначає соціалізацію як розвиток і самореалізацію людини протягом усього життя в процесі засвоєння й відтворення культури суспільства.

Так, А. В. Петровський зазначає, що «соціалізацію слід розуміти як процес і результат введення людини, що росте, в суспільство завдяки засвоєнню й більш-менш активному відтворенню особистістю соціального досвіду, історично накопиченої культури» (12; 23).

Аналізуючи зміст різних варіантів визначення поняття «соціалізація», можна зробити висновок, що в широкому розумінні його слід тлумачити як процес і результат соціального розвитку людини. І. С. Кон вважає, що соціалізація являє собою сукупність усіх соціальних і психологічних процесів, за допомогою яких індивід засвоює систему знань, норм та цінностей, які дозволяють йому функціонувати в ролі повноправного представника суспільства. За І. С. Андрєєвою, соціалізацію можна розглядати з точки зору засвоєння та відтворення індивідом соціального досвіду в процесі життя. Отже, суть процесу соціалізації полягає в тому, що людина поступово засвоює соціальний досвід і використовує його для адаптації до соціуму.

Важливим у розвитку соціально-комунікативної активності учнів є оволодіння навичками поведінки у соціальному середовищі, сприйняття та засвоєння норм, загальнолюдських цінностей. Розвиток комунікативних здібностей дитини дозволяє їй інтегруватися в суспільство, сприяє формуванню вміння спілкуватися, аргументовано висловлюватись, вести дискусії, відстоювати власну думку.

Соціально-комунікативна активність передбачає взаємодію з оточуючими, навички роботи в групі, колективі, володінні різними соціальними ролями. Обираючи для учнів ролі, необхідні для повноцінного і змістовного життя, треба забезпечувати їхню послідовність, зміну, органічне поєднання, що створює можливості для реалізації і самовизначення. З цією метою слід надавати учням можливість вільного вибору змісту