Загальноосвітня школа України в контексті суспільно-політичного життя (1943-1953 рр.)

Відбудовчі процеси загальноосвітньої школи Україні базувалися на внутрішніх ресурсах і можливостях, покривалися із республіканського та місцевих бюджетів. Застосовувалася так зване “вторинне” фінансування освіти, що в значній мірі зумовлювало слабкість її матеріально-технічної бази. У відновленні навчально-матеріальної бази переважали кількісні показники за рахунок якості. Виділені кошти на освітянську сферу не завжди використовувалися за призначенням, порушувалася фінансова дисципліна. Темпи будівництва шкіл упродовж повоєнних років характеризувались спадом. П’ятирічний план будівництва шкіл України було виконано лише на 22%. Шкільні приміщення використовувалися різного роду установами та організаціями, багато шкіл були непристосовані до занять. Зростання чисельності учнів випереджало розвиток матеріальної бази освітянської мережі.

Значну допомогу у розширенні мережі шкіл надавали виробничі колективи, поширювався метод відбудови та будівництва за рахунок народної ініціативи. За 1946-1950 рр. силами громадськості було збудовано 2403 школи, що становило 74% усіх збудованих шкіл у ці роки, за ініціативою і за рахунок колгоспів у п’ятій п’ятирічці було споруджено і введено в дію 454 школи на 65, 5 тис. учнівських місць. Але темпи приросту шкільної площі відставали від потреб організації навчального процесу.

Обмежене надходження бюджетних коштів негативно позначалося й на формуванні та комплектуванні шкільних бібліотек. Книжковий фонд був незначним, у ньому переважала політична література. Особливо гостро стояла проблема з підручниками, велика частина яких випускалася за межами республіки і була, як правило, російськомовною. Недостатнє забезпечення шкіл навчально-виробничим матеріалом був суттєвою перешкодою у налагодженні якісного процесу навчання.

У третьому розділі “Навчально-виховний процес у загальноосвітніх школах України” розкривається спрямованість змісту освіти, її залежність від тогочасного суспільно-політичного життя в країні.

Наступ сталінського режиму на національну культуру, пошуки “українських націоналістів” та “космополітів”, чисельні партійні постанови безпосередньо впливали на змісту освіти та ідейне виховання учнівської молоді. Суспільно-політичні процеси зумовили перегляд навчальних програм гуманітарних дисциплін, які, як за методикою, так і за змістом, відповідали російським програмам та підручникам. Вони орієнтували вчителя на виховання учнів у класовому дусі, особлива увагу приділялась обґрунтуванню прогресивної ролі російського народу та з’ясуванню переваг соціалізму над капіталізмом.

Централізація в управлінні освітою, відсутність альтернативних підходів до навчання призводили до бюрократизації, бездумної ієрархічності, уніфікації навчального процесу в республіці. Історія України вивчалася обмежено, спрощено, сфальсифіковано і, до того ж, викладалась в рамках історії СРСР. Органи цензури вилучали з бібліотек “політично шкідливу” літературу. Учням та студентам залишалося вивчати українську історію та літературу лише з погляду класової боротьби. Молоде покоління України позбавлялось можливості мати реальне уявлення про надбання історії та культури української нації.

У розділі дисертації аналізується мовна ситуація у повоєнних школах України, розкривається планомірний процес русифікації, обмеження сфери вживання української мови. Найбільшого розмаху русифікація шкільництва досягла у містах. У русифікації шкільної освіти в Україні суттєву роль відігравала Академія педагогічних наук РРФСР, яка розробляла шкільні програми, схвалювала підручники та рекомендувала їх для шкіл національних республік.

Сталінська національна політика привела до того, що у 1947 р. 76, 98% учнів національних меншин, що проживали на Україні, були позбавлені права навчатися рідною мовою, в той час, як росіянам було забезпечене це право майже стовідсотково. Із 294 шкіл національних неросійських шкіл діючих у 1946/47 н. р. 71% були початковими, а це означало, що учні, закінчивши чотири класи, далі навчатися рідною мовою не мали змоги. В Україні мережа шкіл для неросійських національностей планомірно зменшувалася. Молодь національних меншин була позбавлена можливості знати історію свого народу його традиції та культуру тощо.

Деструктивним чином на становище загальноосвітньої школи України вплинув голод 1946-47 рр. Велика кількість дітей перестали відвідувати школу, деякі просили милостиню, працювали в колгоспах. На початок 1946/47 н. р. поза школою в республіці з причин матеріально-побутового характеру залишилося 210145 учнів, поширились безпритульність та злочинність. Голод та матеріальні нестатки були причиною невиконання закону про обов’язкове 7-річне навчання.

Введена державою із 1944/45 н. р. плата за навчання учнів 8-10 класів створювала додаткові перешкоди для молоді в здобутті вищої освіти. Боротьба за успішність учнів наповнювалась формалізмом і казенщиною. Органи народної освіти оцінювали ефективність роботи вчителя залежно від успішності учнів, а це що спонукало до завищення їх знань.

Щоб підвищити якість навчання, із 1944/45 н. р. запроваджено випускні і перевідні іспити, а також іспити на атестат зрілості, нагородження золотими і срібними медалями тих учнів, які виявили відмінні знання та зразкову поведінку.

Підхід до політехнічного навчання був поверховий і спрощений, зводився до оволодіння учнями певними трудовими навичками, основами елементарних професій. Старшокласники позбавлялися права на вибір майбутньої спеціальності за своїм нахилом чи бажанням. Всі сільські школи були зорієнтовані на сільське господарство, а міські – на виробничі професії найближчих підприємств. Масові шкільні і позашкільні екскурсії школярів на промислові підприємства, радгоспи, колгоспи спрямовувались на те, щоб ідейно виховати школярів, сформувати у них повагу до праці, зайняти їх вільний час. Дисципліна учнів базувалась на встановленні авторитарно-жорстких форм тиску, страху та переслідуванні учнів. Педагогічні колективи, громадські організації зосереджувалися на вихованні покірних політичній владі, формуванні сумлінного ставлення до політики партії та існуючої влади. Післявоєнне покоління учнівства формувалося в одноманітності думок, світобаченні, світосприйнятті. Для шкільної молоді