Загальноосвітня школа України в контексті суспільно-політичного життя (1943-1953 рр.)

У молодіжному середовищі мало місце протистояння сталінізму. В Україні за 1945-1953 рр. “за антирадянські політичні злочини” було заарештовано 8494 юнаків і дівчат віком до 18 років. Право на існування в школах мали лише піонерія-комсомол-партія як складова тоталітарного режиму. Комсомольські і піонерські організації в школах зросли, однак у багатьох шкільних колективах вони існували формально. У 1944-1946 рр., військовим трибуналом за приналежність до ОУН або сприяння їм, терміном від 5 до 25 років, було засуджено 176 юнаків і 233 дівчини шкільного віку.

Дітей, батьки яких були репресовані, не приймали до вузів, їм не дозволялося жити в Україні.

У четвертому розділі “Педагогічні працівники загальноосвітньої школи в умовах повоєнного суспільно-політичного життя” висвітлено основні напрямки відновлення вчительських кадрів, їх соціальне становище, суспільно-політичну атмосферу, в якій вони працювали. З’ясовано спрямованість та методи партійно-ідеологічного тиску, мотивацію карально-репресивних заходів щодо вчительства.

За роки війни Україна втратила близько 27, 5% довоєнного складу вчителів. Поповнення вчительських кадрів відбувалося завдяки реевакуації вчителів, діяли короткотермінові педагогічні курси, жіночі педагогічні класи, мережа заочної освіти, до роботи в школи залучалися спеціалісти, які не мали педагогічної освіти. Підготовку вчителів здійснювали університети, учительські та педагогічні інститути, педагогічні училища. Це сприяло помітному кількісному зростанню вчителів. У 1943 р. були введені нові правила вступу до навчальних закладів, згідно з якими без іспитів приймалися особи, які закінчили середню школу з оцінками “відмінно” і “добре”, а на вільні місця зараховувалися й абітурієнти із задовільними оцінками. Дозволявся прийом абітурієнтів в учительські інститути з освітою 9 класів середньої школи. За таких умов кількість студентів університетів і педагогічних інститутів зросла у 1943-1945 рр. в 13 разів. При цьому не виконувався план заочної освіти, мав місце значний відсів заочників (лише за три роки вибуло 19, 5 тис. чоловік).

Центральна влада не виділяла коштів на забезпечення вчителів житлом, покладаючи ці завдання на місцеві органи влади. Часто ініціаторами створення належних умов для вчителів виступали трудящі. Заробітна плата вчителів суттєво відставала від державних цін на промислові товари та продукти харчування. Вчителі несвоєчасно отримували передбачені пайки. У роки голоду влада суттєво зменшила пайкові норми хліба та муки, які видавалися із запізненням по кілька місяців. Вчителі писали листи до міністра освіти П. Г. Тичини з проханням порятунку їхніх родин від голодної смерті. Наслідком голоду став високий рівень плинності педагогічних кадрів. Тяжке матеріальне становище вчителів було великою перепоною на шляху зростання їх педагогічної майстерності, а це негативно відбивалося на змісті навчально-виховного процесу.

В училищах та вузах республіки навчання проводилося переважно російською мовою. Багато випускників відмовлялися їхати працювати в сільські школи, оскільки їм важко було пристосуватися до мовного середовища. На Україну направлялися педагогічні кадри із Російської Федерації. Масово-політична робота серед вчителів проводилася виключно російською мовою. Періодична та методична література в Україні була російськомовною. Деформації в національній та мовній політиці викликали невдоволення серед частини вчителів, але під адміністративним тиском і страхом бути репресованими, вони не вдавалися до відкритого протесту, а писали в різні державні структури анонімні листи.

У русло партійної доктрини спрямовувалась і діяльність Інституту удосконалення кваліфікації вчителів, профспілок працівників початкової та середньої школи. Зростання партійних організацій давало можливість контролювати педагогічну діяльність працівників школи, а через систему “жовтенята-піонерія-комсомол” – і всю підростаючу зміну. Сталінський режим посилював політичний і моральний тиск на масову свідомість, постійно проводячи перевірку на благонадійність вчителів та учнів.

Підпорядкуванню учительства та підростаючого покоління партійно-державним інтересам слугував широкий спектр заходів: від ідеологічного впливу до партійно-державного примусу і до заходів репресивного характеру. Звинувачення, які мали суто політичний підтекст, були різними: за недостатнє атеїстичне виховання школярів, за незадовільну виховну роботу, за антирадянську діяльність батьків, їхнє соціальне походження, за вороже ставлення до радянської влади, за перебування за кордоном. При винесенні вироків визначальним пунктом у вирішенні долі вчителя було його ставлення до існуючого ладу, позиція щодо національної політики влади. Політично-небезпечними елементами визначалися вчителі, які перебували на окупованій території. Особлива пильність була до вчителів німецької мови: їм приписувалася перекладацька діяльність на користь німців. Вчителі, що відбули покарання, носили клеймо “ворога народу”, переслідувалися, не мали права на працевлаштування.

Частина вчителів переймалася національно-визвольними ідеями, співпрацювала з ОУН-УПА, що мала своїх прихильників і в Наддніпрянській Україні. Більшовицька влада здійснювала жорстку боротьбу проти інакомислячих. У дію вступала фальсифікація, виснажливі нічні допити, жорсткий психологічний тиск, тенденційне трактування фактів. Під виглядом боротьби із буржуазною культурою переслідувалися будь-які прояви українського патріотизму. Буржуазними націоналістами післявоєнна влада вбачала і тих, хто висловлював в різних формах незадоволення існуючим режимом. Під час антисемітської кампанії до каральних органів потрапляли вчителі-євреї. Вчитель, що побував за кордоном, розглядався як потенційний шпигун. Застосовували звинувачення «за недонесення».

Тоталітарно-репресивний режим післявоєнних років привів до втрати національного педагогічного досвіду, руйнувань українських традицій в освіті, деформував майбутній розвиток українського суспільства.

У висновках підведені підсумки дослідження, які виносяться на захист:

- Проведений аналіз історіографії