Зіставна характеристика комунікативних типів речення в англійській та українській мовах

З-поміж конструкцій, що мають формальну організацію питального речення, вирізняються невласнепитальні речення, які значеннєво зближуються з розповідними й спонукальними реченнями. Вони виражають наприклад, риторичне ствердження чи заперечення і ввічливе спонукання: Чи правду кривді подолати? (М. Рильський); — Може, взяти її підвезти? — запитує Голика шофер віліса (О. Довженко)[2].

Спонукальні речення виражають різновиди волевиявлення: наказ, вимогу, заклик, побажання, прохання, пораду, дозвіл тощо. Необхідною ознакою кожного, спонукального речення є спонукальна інтонація.

Крім інтонації, до засобів вираження спонукання належать [1]:

а) дієслівні форми наказового способу, які є спеціалізованими формами вираження цього значення: Земле моя! Веснородице! Світла всесвітнього лоно! Ти кров мою чисту навіки в сонце своє візьми! (Д. Павличко); Віддай людині крихітку себе (Л. Костенко). Аналітичні форми наказового способу утворюються за допомогою часток хай і нехай, що у значенню спонукання вносять відтінки заклику, заохочення тощо: Хай кожний в країні виростить по одному плодовому дереву (О. Довженко);

б) неозначена форма дієслова, якою передається додатковий відтінок категоричності: — Встать! — гаркнув Грабовський (О. Довженко)[2]. Неозначена форма з часткою би (б) надає спонукальному реченню відтінку прохання, поради: Відвідати б вам дідуся;

в) нейтралізовані форми умовного способу, які, перейшовши до засобів вираження спонукання, пом'якшують ступінь його вияву: Відпросився б ти в командира, прийшов би до мене хоч на часину (О. Гончар)[2].

Семантика спонукальних речень часто зумовлює появу у їх структурі звертань — назв осіб, рідше — інших конкретних предметів і абстрактних понять: Зжалься, Божа Мати! (О. Ольжич); Розцвітай же, слово, і в родині, і у школі, й на заводі, і у полі (П. Тичина) [2].

До розповідних, питальних і спонукальних речень іноді додають оптативні речення, які виражають модальність бажальності. Це специфічне модальне значення, яке в оптативних реченнях передають оптативні частки, реченнєва структура тощо: Подати б Денисові якийсь знак (О. Гончар); А я тепер би Ішов куди б там не було (О. Ольжич) [2]; Хоча б коли до нас у гості прийшли онуків відвідати (Г. Тютюнник) [2].

Розповідні, питальні і спонукальні речення можуть мати різний ступінь емоційного забарвлення. Одні речення вимовляються із звичайною інтонацією, інші—з підсиленою. Розповідні, питальні та спонукальні речення, що вимовляються із звичайною інтонацією, є емоційно нейтральними. Емоційно ж забарвлені розповідні питальні та спонукальні речення, які вимовляються з підсиленою, напруженою інтонацією, називають окличними. Поділяються емоційно нейтральні й емоційно забарвлені (окличні) речення:

а) розповідні: Лункі октави дальніх голосів запише обрій у вечірній простір (Л. Костенко); Не ти, о пресвята моя зигзице-мати! (В. Стус) [2];

б) питальні: по якій несповідимій карті знаходиш ти [музо] поетів на землі? (Л. Костенко); Хто з вас може перелічити обов'язки своєї матері?! (О. Гончар) [2];

в) спонукальні: Господові помолись за мене (В. Стус); О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні і лазурово простелися, пролийся мертвому мені! (В. Стус) [2].

 

 

Центральним поняттям синтаксису, основною його одиницею є речення. У мовознавстві існує до тисячі визначень речення. Пізнати і визначити речення намагалися не тільки мовознавці, а й логіки, філософи, психологи і навіть математики. Надзвичайно велика кількість визначень речення свідчить про те, що це дуже складна за своєю організацією й багатоаспектна одиниця, яку необхідно досліджувати в різних напрямках.

Речення − мінімальна комунікативна одиниця, яка про щось повідомляє й розрахована на слухове або зорове (на письмі) сприйняття [1].

На відміну від слова і словосполучення, речення характеризується комунікативністю (передає конкретний зміст у логічно зрозумілих формах і здатне входити до будь-яких форм спілкування), відносною самостійністю (виражає відносно закінчену думку і відділяється від інших речень паузами) та структурною цілісністю (будується за певною структурною моделлю) [1].

За основу визначення речення раніше брали різні ознаки, які не є самодостатніми, тобто не розкривають феномен речення. Так, зокрема, за шкільним визначенням, речення - це група слів або окреме слово, що виражає закінчену думку. Однак, далеко не всі речення виражають закінчену думку (Ай-ай-ай! Гай-гай! Ось тобі на! Що?). Неприйнятним є й логічне визначення речення, згідно з яким речення − це вираження логічного судження. Кожне судження справді є реченням, але не кожне речення є судженням (Гей! Ні. Як же так?). Крім того, одне речення (складне) може виражати декілька суджень (Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше - спати, спати, І спати на волі. - Т. Шевченко) [2]. Будова (склад і структура) речення і судження не збігаються. Якщо судження обов'язково складається з трьох членів (суб'єкта, зв'язки і предиката), то речення може складатися з одного, двох, трьох і більше членів. Некоректним є визначення речення й на основі формальних ознак, оскільки формальні ознаки є дуже різними в різних типах речень, тим більше, в різних мовах.

Для розуміння природи й