Зіставна характеристика комунікативних типів речення в англійській та українській мовах

Існує також прямо протилежна класифікація речень, котра базується на змістовній основі без врахування їх граматичної форми. Так, всі речення поділяються на два головних розряди в залежності від того, чи бажає мовець впливати своїм висловлюванням на волю слухача чи ні. До першого розряду підпадають звичайні стверджувальні речення, різні окличні речення, а також бажання такі, як God save the king. Та інші. У другому розряді мета висловлювань – впливати на волю слухача, тобто спонукати його щось зробити. До цього розряду віднесені питальні речення та різні прохання: від грубих наказів до несміливого принизливого благання [6, c. 351]. Деякі лінгвісти включають в одну групу з оптативними та спонукальними реченнями розповідні, оскільки всі три типи речення мають значення повідомлення, на підставі чого вони протиставляються питальним реченням, значення котрих полягає в пошуках „необхідної інформації” [5]. Однак, включення в одну групу констативів, імперативів та оптативів лише на засадах наявності у них значення повідомлення видається не зовсім вдалим, оскільки всяке речення характеризується тим, що має певну інформативність. Навіть „питальне речення” – не „суто питання”, а завжди несе також і певну позитивну інформацію. Речення Why do you ask that? Містить в собі приховане повідомлення: You ask that [8, 10-11].

Як бачимо, намагання лінгвістів звести класифікацію комунікативних типів речення до дихотомічної системи не мало однозначного вирішення. Констативи, інтерогативи, імперативи та оптативи мають низку специфічних ознак (структурних та семантичних) і тому зведення цих комунікативних типів до дихотомії навряд чи можливо вважати доцільним. 

Більш детальна класифікація комунікативних типів речень  наведена у роботах інших дослідників, котрі вважали традиційну тричленну класифікацію неповною. Так, Л. П. Чахоян називає недоліками даної класифікації те, що вона є недостатньо семантичною, оскільки не враховує багато які комунікативні одиниці, що не мають закріпленої морфологічної та синтаксичної форми передачі, а також її недостатню формалізованість, оскільки деякі з виділених за формою комунікативних типів виражають різний зміст, наприклад: питальне за формою речення може виражати запит, припущення, докір та інше; наказове – наказ, прохання, дозвіл, заборону та інше [16]. Будуючи свою класифікацію на основі типу мовної дії, що виконує мовець, а також, враховуючи тип функціонально-семантичних елементів, що фіксують різні сторони відтворення людиною об’єктивної дійсності у мовно- розумовому процесі, Л. П. Чахоян виявляє наступні комунікативні одиниці, констатуючі комунікативні одиниці та їх комунікативно-семантичні типи, питальні комунікативні одиниці та їх комунікативно-семантичні типи, наказові комунікативні одиниці та їх комунікативно-семантичні типи [10].

Відмінні ознаки комунікативних типів, на думку Н. Я. Блоха, визначаються відмінностями актуального членування речення, зокрема, різним характером їх рематичних компонентів, що виражають логічний предикат висловлювання [3]. Рема констатива виражає інформацію безпосереднього повідомлення чи заяву про деякий факт, властивість, відношення, подію. Рема спонукального речення, на відміну від цього, виражає зміст тієї події, що бажана мовцем або вимагається, тобто програмує дію адресата спонукання. Рема питального речення виражає запит інформації, тобто у плані змісту є відкритою: вона програмує відповідну рему. Визначаючи розповідне, питальне та спонукальне речення як кардинальні комунікативні типи мовних актів, М. Я. Блох виділяє поряд з ними проміжні комунікативні типи, котрі мають змішані комунікативно-усталені властивості та зводяться до наступних видів: розповідно-питальні; питально-розповідні; розповідно-спонукальні; спонукально-розповідні; питально-спонукальні; спонукально-питальні речення. 

Такий підхід до проблеми виявляє рухливість меж між констативом, інтерогативом та імперативом та, можливо, в деякій мірі допомагає зрозуміти випадки, коли речення, актуалізуючись у мові, втрачають своє пряме комунікативне призначення і вживаються у невластивих їм функціях. Позитивним моментом  класифікацій комунікативних типів мовних актів, наведених Л. П. Чахоян та М. Я. Блохом,  є їх деталізуючий характер, що дозволяє подати систему існуючих у мові комунікативно-семантичних типів речення та визначити їх комунікативну значущість. Однак, вони, в кінцевому рахунку, також базуються на традиційній трихотомії: констатив/ інтерогатив/ імператив. Найбільш прийнятною, на наш погляд, є чотиричленна класифікація, згідно якої виділяються розповідне, питальне, спонукальне та оптативне речення. Між реченнями різних комунікативних типів, як відомо, існують дотичні точки: питальні речення зближує з розповідними та оптативними зв’язок з передаванням інформації [8]; зі спонукальними їх об’єднує момент спонукання до якоїсь дії, що адресований співрозмовнику. Однак, між ними існують і відмінності: оптативні речення, на відміну від спонукальних, не пов’язані з впливом на волю адресата; питальні та спонукальні речення, на відміну від оптативних, припускають реакцію зі сторони адресата: вербальну (відповідь) чи реакцію у вигляді дії.

Однак, притримуючись даною класифікації, неможливо не погодитися з тим, що комунікативні типи речень протиставлені один одному за різними ознаками.

Як вже підкреслювалося вище, питальні та розповідні речення є реалізацією однієї і тієї ж модальності та протиставлені один одному лише за функціональною ознакою, в той час, як спонукальні та оптативні мовні акти є функціонально-модальними типами речень.

На відмінність між комунікативними типами речень у модальному аспекті вказує В. Г. Гак, на думку якого розповідні та питальні речення байдужі до модальності; вони можуть містити в собі будь-який стан, тоді як спонукальні чи оптативні мовні акти пов’язані з певною модальністю (імператив у наказовому реченні та умовний стан в оптативному) [4, с. 124]. 

Крім