Зв’язок сучасних морфоструктур (сучасного рельєфу) дна північно-західного шельфу Чорного моря з глибинними структурами тектоносфери

3. Найбільше змін за амплітудою і швидкістю прогину, безумовно, відчував Одеський блок, який розміщений на захід від Криму. 

Співвідношення потужності головних шарів земної кори розглядуваного району має такі особливості: 

а) зміна потужності земної кори залежить від варіації потужності “базальтового” і “гранітного” шарів. В різних місцях і напрямках ці співвідношення можуть змінюватись. В субширотному перетині розглядуваного району, як і у більшості інших регіонів, визначальною є зміна потужності “базальтового” шару. У той же час утворення земної кори в напрямку з півночі на південь від Українського кристалічного щита до Чорноморської западини пов*язане зі зменшенням потужності обох шарів як “базальтового”, так і “гранітного”; 

б) Потужність земної кори в цілому і потужність осадового шару знаходяться в зворотньому зв*язку, тобто чим тонша кора, тим більша потужність осадового чохла і навпаки. Іншими словами, чим глибше занурений фундамент, тим менша глибина залягання поверхні Мохоровичича; 

в) Зміна потужності осадового шару залежить від потужності як “гранітного”, так і “базальтового” шарів. При цьому співвідношення зворотнє: чим тонше “граніт” і “базальт”, тим потужніший осадовий шар. На одних ділянках розглядуваних районів на потужність осадового шару переважаючий вплив має зміна потужності «гранітного» шару, в інших – «базальтового» шару. Вплив “базальту” на потужність осадового чохла, ймовірно, збільшується в міру зменшення потужності “гранітного” шару. При наближенні до Чорноморської западини “гранітний” шар повністю виклинюється. 

Характерною особливістю складчастих і розривних деформацій північно-західного шельфу є те, що від покрівлі кристалічного фундаменту вверх по розрізу осадового чохла слабне інтенсивність їх проявлення. 

У ландшафті складчасті структури виражені або у вигляді підводних піднять (Тарханкутська, Тендрівська, Голіцинська, Одеська та ін.), або кільцевими барами з лагунами на склепінні (Сельського, Кримському, Гамбурцева, Ністровському та ін.), або вимальовуються на рисунку давньої ерозійної сітки (Західно-Тарханкутське, Архангельського та ін.). 

Взагалі більшість додатніх структур продовжують підніматися на новому етапі тектогенезу, вони чітко фіксуються у рельєфі акумулятивними формами типу барів; найбільш активні мають на склепінні лагуну, мілкі малоамплітудні структури індикуються мікроформами підводного рельєфу. 

Такий взаємозв*язок структури і ланшафту дозволяє в більшості випадків вирішити зворотню задачу – за ландшафтними індикаторами виявити нові локальні пошукові об*єкти по матеріалах дистанційних досліджень. 

У другому підрозділі дано характеристику геоструктурних елементаів північно-західного шельфу Чорного моря, локальних структур та їх зв*язку з сучасним рельєфом та нафтогазоносністю. На підставі викладеного матеріалу можна зробити такі висновки: 

1) більшість складчатих структур є успадкованими і тектонічно активними на сьогоднішній час; 

2) утворення нафтогазоносних структур тісно пов’язано з розташуванням глибинних розломів як широтного так і меридіанального напрямку, і тектоно-магматичними осередками так вулканізмом; 

3) глибинні мантійні розломи є трасами надходження, перерозподілу нафти та газу з глибин Землі; 

4) тектонічна активність знизу вверх зменшується, але має суттєвий вплив на формування сучасного рельєфу; 

5) в природі існує закономірність і чітка витриманість послідовності геологічних процесів, які відбуваються на Земній кулі та в її надрах. 

 Третій підрозділ присвячено геоструктурному положенню і головним особливостям геологічної будови, нафтогазоносності північно-західного шельфу Чорного моря. Розглянута роль основних глибинних мантійних розломів. Наведені, як приклад структури, перспективні в нафтогазоносному відношенні. 

На основі цього матеріалу зроблено такі висновки: 

1) западина північно-західного шельфу Чорного моря в субширотному напрямку утворилася внаслідок занурення за системою скидів, а в меридіанальному – як грабен синкліналь; окремі блоки земної кори в межах глибинних мантійних розломів можуть переміщуватися не тільки по вертикалі, але і по горизонталі; 

2) сучасна трансгресія Чорного моря відбувається за рахунок зон зчленування між Східно-Європейською і Скіфською плитою, іншими словами говорячи, розломів субширотного розповсюдження, які мають корені в мантії, тобто за рахунок підняття її до поверхні земної кори; 

3) підводні палеодолини та каньйони північно-західного шельфу Чорного моря є останніми ‘’короткоживучими’’ мезоформами його дна; їх відмирання як активних артерій пов’язане з четвертинною трансгресією Чорного моря; 

4) якщо колектор має властивості відкритої пористості, то глибинні мантійні розломи як субширотного, так і субмеридіанального напрямку можуть виконувати роль провідних каналів підживлення колектора вуглеводнями з надрів Землі; найбільш перспективним в нафтогазоносному відношенні є Каркінітсько-Північно-Кримський прогин, з його триас-юрськими і крейдовими відкладами. 

 

 

Аналіз зв*язку глибинної тектоносфери з сучасними морфоструктурами дна Чорного моря дозволив зробити слідуючі висновки. 

1. Підняття мантійної речовини по глибинних розломах приводить до зміни рельєфу самої поверхні мантії, а вона в свою чергу через “базальтовий” та “гранітний” шари впливає на рельеф поверхні осадового шару. Тектонічна активність знизу вверх зменшується, але має суттєвий вплив на формування сучасного рельєфу. 

2. Характер зміни швидкостей прогину в західній і східній частинах Причорноморської западини був протилежним, якщо після юрського часу темп занурення Переддобруджинського (Молдавського) прогину різко уповільнювався, то Одесько-Сиваського – навпаки зростав до пізньокрейдової епохи, коли значення швидкостей тут були найбільшими. Тектонічна диференціація на ранніх мезозойських етапах розвитку була максимальною, що знаходить відображення в градієнтах зміни потужності відкладів і відповідно до швидкостей прогину. З часом ця диференціація зменшувалась, проявлення розломів ставало все менш