Звичаєве право: сутність, генеза, чинність

На підставі проведеного аналізу уточнюється зміст сутнісних складових ознак звичаєвого права (фактичного і психологічного аспектів) ; характеристику звичаєвого права пропонується доповнити ще одним, встановленим в результаті аналізу, сутнісним аспектом – діяльнісним. Доведено, що встановлені сутнісні аспекти звичаєвого права (фактичний, психологічний, діяльнісний) знаходяться між собою в діалектичному взаємозв'язку. При цьому діяльнісний аспект виступає об'єднуючим по відношенню до інших, зв'язуючи всі ці сутнісні ознаки в одне ціле. Вказані аспекти, лише виступаючи як ціле, в сукупності визначають сутність звичаєвого права, виступають конститутивною ознакою його чинності.

У третьому розділі “Звичаєве право як форма духовності і самобутності українського соціуму” йдеться про філософсько-правове осмислення українського звичаєвого права як носія архетипу українського етносу в контексті духовності і визначення його ролі у формуванні української національної ідеї.

Підрозділ 3. 1. “Духовний аспект українського звичаєвого права” присвячений дослідженню українського звичаєвого права як форми духовності. Доведено, що духовність як надприродна властивість людини формується суспільством і особистістю та містить у собі пізнавальний, моральний і естетичний початки. Цьому відповідають сфери духовної діяльності, що створюють наукове знання, філософію, право, мистецтво і моральність.

Дослідження духовного аспекту українського звичаєвого права проводиться з позиції розуміння духовності як вихід за межі егоїзму, своєкорисливості й утилітаризму. Вона визначається як визнання “іншого”, не підвладного людині ні за допомогою грубої сили, ні за допомогою раціональних обґрунтувань – природної реальності, іншої людини, іншої культури, минулого. З “іншим” можна лише вступити в діалог, в ході якого змінюється кожний з його учасників. Ця сукупність духовних орієнтирів розглядається як система вищих надіндивідуальних цінностей, яким підпорядковані всі інші, зокрема утилітарні цінності.

Зазначається, що при такому розумінні духовного і духовних вимірів звичаєве право позбавляється підстав для протиставлення духовності і раціональності, тому що сама раціональність починає розумітися по-іншому. Це – не просто дія згідно фіксованих правил, виконання яких призводить до заздалегідь наміченої мети (така раціональність теж має місце, але в найпростіших випадках), вона допускає перегляд, зміну і розвиток самих правил. Найголовніше, що раціональність включена в діалог різних культурних (у тому числі пізнавальних) традицій, що не може бути запрограмовано, і в розвитку якого відбувається перегляд самих правил раціональності.

В умовах трансформації українського суспільства правова свідомість характеризується фрагментарністю, розірваністю, співіснуванням несумісних уявлень, розширюється смуга панування бездуховного, примітивного прагматизму. Разом з цим, індивід перестає бути тільки об'єктом духовного впливу з боку держави, права, церкви та інших соціальних інститутів. Він усе більше стає суб'єктом власного духовного самобудівництва, набуває духовної свободи, життя предстає як серія власних виборів, за допомогою яких він сам контролює і реалізує себе як духовну істоту, і звичаєве право цьому сприяє.

Зазначається, що звичаєве право складалося спонтанно, самочинно в житті української спільноти. Саме тому норми звичаєвого права, як і норми моралі, глибше вкорінені в первісному синкретизмі, в давній історії України, ніж норми закону. Звичаєве право – це “око” моралі, яке спостерігало Україну у всій неперервності її внутрішнього досвіду, всьому розмаїтті її життєвих ситуацій, акумулювало життєвий досвід і мудрість українців багатьох поколінь.

У підрозділі 3. 2. “Українське звичаєве право як чинник формування української національної ідеї” виділяються основні підходи до розуміння сутності української національної ідеї, а саме: державницький – підкреслює державницьку спрямованість національної ідеї, єдність історії нації і держави; етно-національний – акцентує в національній ідеї сутнісні риси українства, що виражають самобутність його соціального характеру (менталітету, свідомості) ; правовий – розглядає права людини як національну ідею.

Національна ідея є усвідомлення правових, економічних, політичних, культурних, релігійних запитів та засад самоврядування суспільства. На відміну від російської національної ідеї, основу якої становить принцип авторитету державної влади, українська національна ідея історично ґрунтується на принципах широкого демократизму і рівних прав для кожної одиниці суспільства, які об'єктивно відбилися в українському звичаєвому праві.

В цьому аспекті українське звичаєве право відображає українські національні інтереси, характерні для сьогодення, а саме: створення умов вільного розвитку української спільноти взагалі і кожного її члена зокрема; побудова української держави як гаранта прав і свобод українців; організація суспільного життя на принципах духовності, моральності, гуманізму, справедливості; забезпечення територіальної цілісності і мирного співбуття з оточуючим соціальним і природним середовищем.

Українське право повинно відбивати як національно-державні цілі й інтереси українського народу в цілому, так і захищати життєвий простір кожної особистості від кривди і сваволі. Національна ідея як екзистенціальні права людини – це та “логіка” і порядок, що забезпечать стабільне функціонування суспільства, вихід його із системної кризи.

Зазначається, що сучасна інтенсифікація розвитку правової науки і практики на Україні свідчить про те, що однією з важливих детермінант цього розвитку є необхідність виявлення національно визначених рис українського права і розробка такого правового поля у власному законодавстві, у якому могли б органічно взаємодіяти загально визнані правові конструкції та національно означені форми правової поведінки, що зумовлені історичним типом української національно-культурної ментальності.

У висновку дисертації підсумовуються основні результати проведеного дослідження проблеми. Дається теоретичне узагальнення сутності, ґенези теоретичних положень та чинності звичаєвого права. Доведено, що:

1. Звичаєве право є специфічним