Звичаєве право: сутність, генеза, чинність

2. Звичаєве право визначається як форма права, сукупність правових звичаїв (звичаєво-правових норм) – загальних правил поведінки, що діють у межах певної спільноти стосовно всіх її членів, які об'єднані змістом цих правил, таких, що усвідомлюються як правомірні і обов'язкові, відповідають і безпосередньо ґрунтуються на принципах природного права, виступають як результат тривалої, однакової і постійної практики вирішення правових ситуацій, що виникають на основі типових відносин у практичному житті людей, забезпечуються соціальною санкцією, а також можуть мати захист з боку державних органів влади та суду. Звичаєве право характеризує собою здатність суспільства визнавати та встановлювати певний обсяг прав і обов'язків, що необхідний для нормального відтворення певних видів соціальних відношень.

3. Звичаї і норми закону відрізняються один від одного за походженням, за формою вираження, за способом забезпечення реалізації. Специфічними ознаками, що дають змогу встановити відмінності між категоріями “звичай” і “правовий звичай” є: відповідність змісту звичаю принципам природного права; переконання у правомірності і обов'язковості вживання звичаю як норми права. Механізм утворення звичаєво-правової норми передбачає: по-перше, становлення певної звичаєвої практики регулювання суспільних відносин; по-друге, визнання цієї звичаєвої практики в якості звичаєвої правової норми. Перехід звичаєво-правової норми в позитивну правову, обумовлений її відповідністю політиці владних структур спільноти і реально відбувається при вирішенні правових ситуацій на основі існуючих звичаїв.

4. Сутнісними аспектами звичаєвого права виступають:

- фактичний, що включає в себе: наявність фактів вживання звичаїв (звичаєвої практики) в практичному житті спільноти при регулюванні типових, постійно повторюваних відношень;

- психологічний – усвідомлення або переконання у правомірності й необхідності застосування звичаю при вирішенні типової правової ситуації. Це означає, що фактичне вживання звичаю для того, щоб постало звичаєве право, повинно мати характер здійснення суб'єктивних прав з боку тих, хто його використовує, а також такого здійснення, що містить у собі вияв норми об'єктивного права;

- діяльнісний – об'єктивні (середовище і потреби) та суб'єктивні (усвідомлення об'єктивних потреб у вигляді настанов, мотивів, цілей, цінностей, інтересів та їх діяльне задоволення) фактори; тривалість існування практики; однаковість, постійність практики; загальний характер практики. Діяльнісний аспект виступає об'єднуючим по відношенню до інших сутнісних ознак, зв'язує їх в одне ціле. Лише в цілому перераховані ознаки визначають сутність звичаєвого права та виступають конститутивною основою його чинності.

5. Історично в теорії звичаєвого права сформувалися два основних підходи щодо визначення сутності звичаєвого права та ознак його чинності. Для першого характерно надання переважного значення психологічному елементу, для другого – фактичному вживанню звичаю. Спільним для цих підходів є те, що при вирішенні проблеми чинності звичаєвого права вони обмежувались лише встановленням сукупності певних моментів, що характеризують існування звичаєво-правової норми. При цьому акцент робився на саму форму існування звичаєвого права, а не на його зміст.

6. Специфічною рисою звичаєвого права є те, що в основі його здійснення знаходиться суспільна думка, яка і виступає примусовою силою по забезпеченню звичаєво-правових норм у випадку їх порушення. Чинність звичаєвого права обумовлена суспільним буттям спільноти, чиї інтереси та цінності звичаєво-правові норми відображають. Як соціальне явище, звичаєве право визначається дією факторів, які мають соціально-історичну природу. Соціальна детермінація звичаєвого права означає обумовленість розвитку звичаєво-правових норм соціальними чинниками. В якості основних факторів соціальної детермінації звичаєвого права виступають: соціально-етнічні, економічні, соціально-політичні, духовні.

7. Функціонування звичаєвого права на Україні має свою специфіку, обумовлену тим, що через низку історичних причин українська нація втратила свою державність. При цьому правові приписи, що діяли на територіях України, не можна вважати українським правом, бо вони являли собою тільки норми права на українській території. Чинним, практично протягом всього історичного розвитку українського суспільства (принаймні до радянських часів), українським правом було право звичаєве, і то такою мірою, наскільки воно зберігалось та регулювало відносини членів окремих груп українського населення, передусім в таких галузях права як спадкове і родинне. Специфіка функціонування українського звичаєвого права пояснюється тим, що воно виступало не тільки регулятором людської поведінки, а й формою духовності українського суспільства, як втілення його корінних інтересів, ідеалів, характерних рис ментальності.

8. На рівні духовності українське звичаєве право відбиває особливий стиль світосприйняття української спільності, комплекс установок, моделей та стереотипів поведінки, що визначають спосіб життя українців згідно їх уявлень про себе і своє місце в об'єктивних умовах життєдіяльності, що склалися історично. Як форма духовності і самобутності української нації, звичаєве право виступає носієм архетипів українського етносу, охоронцем фольклору, способу життя, традицій і історії українців. Духовним забезпеченням звичаєвого права виступає пам'ять – як індивідуальна психічна здатність та колективно здійснюваний духовний