Аналіз політичної лірики Генріха Гейне

Наступне місто, у якому навчався Гейне – Берлін. Тут він із великим задоволенням відвідував лекції відомого німецького мислителя Георга Фрідріха Гегеля. Для молодого студента багато чого було незрозумілим у філософії Гегеля, проте він все одно тягнувся до його вчення про розум, державу, суспільство і діалектику, яке пізніше пустило своє коріння не лише у Німеччині, але і у всій Європі. Варто зазначити, що спілкування з Гегелем (Гейне особисто був знайомий з філософом) дуже вплинуло на подальший світогляд поета. Не менш важливими для Гейне були часті відвідування літературних салонів Фарнгагенів фон Ельзе і Елізи фон Гогенгаузен, в яких панував культ Гете і возвеличували Байрона. Саме тут Гейне вперше дізнався про утопічний соціалізм Сен-Сімона і почув сміливі слова, спрямовані на захист вільної поезії і мистецтва [7, с. 24].

Для молодого поета, який пробував себе у літературі на початку ХІХ століття, великим авторитетом були романтики [5, с. 20].

Як відомо, старше покоління німецьких романтиків, створивши у кінці дев'яностих років свій гурток в Єні, відкрито захищало феодальні порядки. Вони возвеличували католицьку церкву з її догматами, середньовічний феодалізм з його рицарством, духовенством і рабовласництвом. У своїх творах вони часто опиралися на сюжети раннього середньовіччя, не досліджуючи їх істинної достовірності. Ідеалізуючи старі часи, Людвіг Тік, Фрідріх і Август Шлегелі у рожевих тонах зображували відносини між войовничими феодалами та їх вассалами [8, с. 122].

Проте казкові елементи, сентиментальні почуття, любовні й фантастичні історії, неймовірні пригоди рицарів, зображувані німецькими романтиками, приховували в собі також і політичне завдання: такі романтичні твори відволікали людей від страшної дійсності, були так званим «заспокійливим», яке відводило їх від «французької хвороби» й від протесту проти феодального гноблення. Це все дуже добре розумів молодий Гейне.

Ближчим по духу для Гейне було молоде покоління німецьких романтиків, які входили до так званого гейдельберзького гуртка. Їхня творчість розвивалась в ті роки, коли Наполеон, завоювавши велику територію Німеччини, остаточно заявив про себе як, про іноземного загарбника. Німецьке населення Пруссії і східних областей страждало від введених окупантами порядків. «Континентальна блокада» Наполеона закрила доступ англійським товарам, які були набагато дешевші ніж французькі, що плачевно відбилось на простому населенню. Спричинена цим національна катастрофа викликала невдоволення у народних мас і призвела до війн проти Наполеона. Німецькі князі намагалися викликати патріотичні почуття у молоді і обіцяли створити конституцію після перемоги. При таких умовах у Німеччині загострювався інтерес до всього національного, німецького, народного. Гейдельберзькі романтики в час піднесення національної свідомості дуже активно вивчали німецький фольклор, збирали народні пісні [7, с. 18].

Це все приваблювало молодого поета-початківця, проте у творчості Арніма і Брентано – представників гейдельберзької школи – Гейне вбачав риси, які були схожі з творчістю старших романтиків. Це, зокрема, схвалення рабовласництва, католицького містицизму та християнської покірністі.

Для таких німецьких романтиків у слові «народ» приховувалося лише щось єдине, вони не бачили у ньому різних соціальні класів з їхніми проблемами, вони завертали людей назад, у минуле. Саме тому з ними Генріх Гейне розминувся ще на початку своєї творчої кар'єри. Він шукав собі однодумців серед тих сучасників, які реально ставилися до своєї дійсності. Одними з таких були Карл Іммерман та Адальберт Шаміссо.

Гейне дуже цінував антироманичні настрої Карла Іммермана, його ненависть до старої аристократії та відразу до католицької містики. Бажання реалістично розкрити всі сторони тогочасного життя – це те, що найбільше приваблювало Гейне у Творчості Іммермана. Такі ж мотиви, проте у більшій мірі, простежувалися і у творчості Адальберта Шаміссо. Француз за походженням Шаміссо, так само як і Гейне дуже переймався соціальними проблемами Німеччини. На відміну від Іммермана, він розумів необхідність боротьби проти аристократичного насилля. З великим захопленням він цікавився визвольним рухом, який проходив у багатьох куточках Європи у період Реставрації. В ліриці Шаміссо головними героями були не середньовічні рицарі і дами, як це було у німецьких романтиків, а прості, непомітні трудяги: селяни, прачки, міські бідняки [7, с. 20].

Наприкінці 1820-х років Гейне був вже автором «Книги пісень», яка уславила його ім'я, та чотирьох томів романтичної прози – «Подорожніх картин». Проте життя поета на батьківщині, як і раніше, не влаштоване. Дядько Соломон матеріально підтримував племінника, видання творів приносило прибуток. Але весь час Гейне почував себе національно придушеним. Все це підштовхувало його залишити батьківщину [10, с. 398].

 

 

Думка, поїхати до Франції, з’явилася у Гейне в середині 20-х років ХІХ століття. Париж для нього був духовним центром Європи і містом Революції. В останньому розділі «Англійських фрагментів» Гейне писав: «Свобода – нова релігія нашого часу…Французи ж – вибраний народ цієї релігії; на їхній мові написані перші євангелія і догмати, Париж – Новий Єрусалим…» [4, с. 131]. В своєму щоденнику 6 серпня 1830 року Гейне записав, яке враження він отримав, коли дізнався про Липневу революцію: « Це були сонячні промені, загорнуті в газетний папір, і в моїй душі