Драматургія Володимира Винниченка. Проблеми поетики

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

 

ГУМЕНЮК ВІКТОР ІВАНОВИЧ

 

УДК 821. 161. 2 – 2. 09

 

ДРАМАТУРГІЯ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА. ПРОБЛЕМИ ПОЕТИКИ

 

Спеціальність 10. 01. 01 – українська література

 

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

 

Київ – 2002

 

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української літератури ХХ ст. Київського національного університету імені Тараса Шевченка та на кафедрі української літератури Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор Дем'янівська Людмила Семенівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри української літератури ХХ ст.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Астаф'єв Олександр Григорович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри теорії літератури та компаративістики; доктор філологічних наук, професор Кудрявцев Михайло Григорович, Кам'янець-Подільський державний педагогічний університет, завідувач кафедри української літератури; доктор філологічних наук, професор Мороз Лариса Захарівна, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, провідний науковий співробітник відділу давньої і класичної літератури.

Провідна установа – Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра української літератури імені академіка Михайла Возняка.

Захист відбудеться 25 квітня 2002 р. о 12 год. 30 хв. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26. 001. 15 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: бульвар Тараса Шевченка, 14, Київ – 17, 01017.

 

 

Постать В. Винниченка належить до найвизначніших в українській літературі ХХ століття. Однак вона мало знана сучасному читачеві. Піддана політичній анафемі в радянську добу, з політичних же причин неоднозначно поцінована в діаспорі, творчість автора фактично тільки в наші дні стає предметом ґрунтовного літературознавчого осягнення.

Актуальність проблеми співвіднесення класичної спадщини з культурним контекстом сьогодення в даному випадку загострюється тим, що спадщина В. Винниченка не досліджена належною мірою. Чи не в першу чергу це стосується його драматургії.

Бурхлива епоха рубежа ХІХ-ХХ століть зумовлює особливе піднесення драматургії й театру в європейській культурі того часу. Вже тоді виникає термін “нова драма”, засвідчуючи, що в цьому роді літератури виразні зміни, характерні для мистецького модернізму. Поняття драматичної дії суттєво розширюється, драматична дія не покривається сумою вчинків, інтригою, зовнішньою динамікою, її виявляють думка, настрій, психологічний нюанс... В. Винниченко, творча вдача якого вельми суголосна експериментальному духові доби, виявив себе блискучим новатором уже в ранніх повістях та оповіданнях. На це звернули увагу Іван Франко і Леся Українка, автори перших літературознавчих розправ про творчість початківця. Серед модерних рис Винниченкової поетики вони спостерегли потяг до видового й родового синкретизму, вказали на специфічну роль елементів драматизму в авторському епічному викладі. Епічний талант В. Винниченка швидко сягає нових граней. З 1911 року один за одним виходять його романи. Дещо раніше з'являється друком перша п'єса автора “Дисгармонія” (1906). П'єси В. Винниченка тяжіють до багатогранності романів. Складні й незвичні за своєю жанрово-стильовою структурою, вони чітко зберігають родову визначеність. Не пориваючи з традиціями, зокрема й з традиціями нової драми, що вже склалися на той час у європейській літературі, В. Винниченко торує самобутній шлях у драматургії.

Гр. Костюк свого часу відзначив, що “Винниченко як майстер слова абсолютно не вивчений”. Нині не можемо стверджувати цього з подібною категоричністю. Щодо драматургії, то слідом за театральними рецензіями і розвідками, присвяченими окремим п'єсам, зокрема статтями А. Крушельницького, М. Вороного, Ю. Смолича, згодом Ю. Бойка-Блохіна, В. Ревуцького, Л. Онишкевич, М. Жулинського, починають з'являтися узагальнюючі праці. Маємо монографію Л. Мороз “Сто рівноцінних правд... ” та її ж докторську дисертацію, розділ Л. Дем'янівської в навчальному посібнику. Питання драматургії автора певною мірою розглядаються в моно-графіях Гр. Семенюка, М. Кудрявцева, В. Панченка, в працях інших дослідників. Згадані праці торкаються лиш деяких аспектів драматургічного доробку В. Винниченка. Їх вкрай обмаль, особливо якщо зважити на масштаби цього доробку. У книзі “Сто рівноцінних правд... ” Л. З. Мороз розглядає інтелектуалізм драматургії автора не як відділений від формальних пошуків зміст його творів, а як невід'ємну ознаку художнього стилю митця. Одначе її праця (про що пише сама дослідниця) – це переважно “перший підхід до осягнення комплексу філософських ідей та проблем, над якими думав драматург”. Це осягнення приводить до висновку про своєрідну взаємодію в стилістиці автора таких течій як натуралізм, символізм, імпресіонізм чи експресіонізм. Цей слушний висновок потребує суттєвого уточнення, поглиблення, конкретизації, підтвердження об'ємним художнім аналізом окремих творів. Говорячи, що з'ясування “параметрів художньої системи письменника” не є об'єктом її дослідження, авторка закликає до нових досліджень.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана згідно з планами наукових досліджень кафедри української літератури ХХ ст. Київського національного університету імені Тараса Шевченка та кафедри української літератури Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. Тема затверджена на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література”, протокол № 3 від 3 грудня 1996.

Мета дослідження – з'ясування провідних особливостей драматургічної поетики автора в їх співвіднесеності з мистецькими тенденціями його доби. Задля цього важливо грунтовно проаналізувати основні