Драматургія Володимира Винниченка. Проблеми поетики

П'єсу “Мохноноге”, так само як і “Дочку жандарма”, можна назвати героїчною драмою. Але героїка тут має перш за все не соціальну, а психологічну зумовленість, тут на першому плані конфлікт людини з самою собою, глибоко внутрішній конфлікт. Камерність п'єси, її зворушливий ліризм, продиктовані перш за все осягненням таємниць людської душі, невіддільні від епічної піднесеності, масштабності, підкресленої взаємодією кількох сюжетних ліній, увінчаною заголовком химерною символікою. Осягнення складностей душевних поривань героїв увиразнюється своєрідним поєднанням в стилістиці п'єси експресіоністичної звихреності та імпресіоністичної лагідності. Взаємодія героїчних та сатиричних мотивів значною мірою зумовлює жанрово-стильову специфіку п'єс “Пригвождені” і “Панна Мара” попри те, що перша з них всуціль похмуро-тривожна, а друга – яскраво-весела, радісно-життєствердна. “Пригвожденим”, так само як і “Мохноногому”, властива епічна монументальність, підсилена взаємодією кількох сюжетних ліній, увінчаною заголовком урочою символікою. В лоні натуралістичної родинної драми тут окреслюється напружена, експресіоністично обарвлена гра іронічно-сатиричних та героїчних мотивів, яка наближає твір до обріїв трагедії, мелодрами, драми абсурду. Зударяння сюжетних ліній, жанрово-стильових аспектів, врешті приголосних в заголовку увиразнює глибоку авторову тривогу з приводу дисгармонійності в людських взаєминах, яка посилюється всупереч поступу цивілізації.

“Панна Мара” – слідом за “Співочими товариствами” і “Молодою кров'ю” ще одна сатирична комедія автора. Але, як і в “Молодій крові”, тут сатира ефектно сполучається з іншими жанрово-стильовими аспектами. Вона контрастно увиразнює героїчні мотиви, пов'язані передусім з постаттю титульної героїні, що постає проти стереотипів оточення і власної душі. Відтак сатира тут узгоджується з витонченим психологізмом, зворушливим ліризмом, теплим гумором, яскравою видовищністю, підсиленою грайливим посиланням на традиції народної сміхової культури.

Час 1911-1917 років в драматургічній творчості Винниченка можна назвати періодом сатиричної комедії та героїчної драми. Письменник досягає оновлення цих жанрів, зокрема вводячи їх в лоно художнього психологізму, створюючи зразки психологічної сатиричної комедії (“Молода кров”, почасти “Натусь”) та героїко-психологічної драми, яскравим зразком якої можна вважати п'єсу “Мохноноге”. В ряді творів мистецька самобутність визначається взаємодією перш за все цих, а також і інших жанрових аспектів. Жанровий поліфонізм, неабияка стильова вишуканість п'єс В. Винниченка здебільшого досягає особливої мистецької цілісності завдяки виразно відчутному в п'єсах цього періоду наголосу на ігровій стихії драматичної дії.

Вияскравлення ігрової стихії драматичної дії відоме ще з античних часів. Ця тенденція, пов'язана з утвердженням людської активності, набуває значної сили в епоху Відродження, передусім в драматургії В. Шекспіра, і продовжується в пізніші часи. Однак лише в ХХ столітті вона сягає не лише зовнішньої глобальності, а й суттєвішої проникливості. До такого спостереження схиляють зокрема міркування Йогана Гейзінг. Гру як сутнісну ознаку буття відчули й художньо увиразнили драматурги ХХ століття, зокрема Л. Піранделло, Б. Брехт, представники театру абсурду. Одним з перших відчув та увиразнив подібну тенденцію В. Винниченко.

У шостому розділі – “Жанр трагедії в драматургічній творчості В. Винниченка” – аналізуються п'єси, написані в останній період драматургічної активності автора. Патетична героїка і гостра сатира, пристрасна публіцистичність і витончений психологізм, яскрава театральність і історико-документальна достовірність, епічна панорамність і проникливий ліризм – очевидно, ще можна продовжувати перелік контрастів та нюансів, які визначають напрочуд багатогранний і водночас цілісний, лаконічно-суворий стиль Винниченкової п'єси “Між двох сил”. Ця п'єса писалася у 1918 році, по свіжих слідах кривавої вакханалії в окупованій большевиками Україні. Болісні враження від погромів, свідком яких став автор, та викликана ними духовна криза письменника, заполоненого соціалістичними ідеями, виразно відлунилися в цьому творі. Епічний розмах відтворених у п'єсі реальних історичних подій і їх гостро-емоційне авторське сприйняття значною мірою зумовлюють вишукану цілісність поетики твору. Згадана цілісність визначається перш за все своєрідним поєднанням однаково напружених та інтенсивних зовнішнього та внутрішнього рівнів дії. Якщо центральним персонажем зовнішньої акції можна вважати батька великого сімейства, українського патріота-воїна Микиту Івановича Сліпченка, то центральним персонажем внутрішнього рівня дії є його донька Софія – актриса Петербурзького імператорського театру, що, захоплена большевицькими ідеями, прибула в рідну Україну з важливим завданням...

Основні колізії п'єси – це розтягнуте в сценічному часі щоепізодне наближення до кульмінації, до прозріння Софії, яке б передувало її переходу на інші світоглядні позиції, на нехибний шлях служіння визволенню України. Але такого прозріння не відбувається. Софія настільки заполонена високою ідеєю земного раю, що навіть після всього, що пережила в трагічну ніч торжества большевизму, продовжує співпрацювати з большевиками. Врешті Софія позбувається большевицьких ілюзій. Але вона не сприймає політичного диктату і з іншого боку, тим більше, що цей диктат виходить з уст рідного батька й супроводжується здебільшого незаслуженими образами. Вона воліє відстояти духовну суверенність ціною смерті.

У п'єсі вчувається відлуння біблійного мотиву принесення в жертву небу власної дитини. Якщо для большевика Грінберга подібний мотив – лише прикриття власної ницості, то для Микити Івановича Сліпченка він глибоко вистражданий,