Драматургія Володимира Винниченка. Проблеми поетики

Стильова багатогранність виявляється на різних рівнях структури п'єс драматурга. Згадана сполученість персонажів підкреслено маріонеткового характеру з іншими дійовими особами уможливлюється значною мірою завдяки відчутній в системі персонажів тенденції до децентралізації, часом до відмови від головного героя. Навіть у п'єсах портретного характеру, які певною мірою тяжіють до монодрами, таких як “Брехня”, “Гріх”, “Над”, де другорядні персонажі здебільшого розкриваються остільки, оскільки це необхідно для розкриття внутрішнього світу головного героя, вони не втрачають своєї суверенності, зокрема тонкої психологічної окресленості, характерної колоритності тощо.

В п'єсах Винниченка, що є вагомим свідченням модерності його драматичного письма, превалюють внутрішні конфлікти, “криваві побоїща в душі людини”. Але вони живляться здебільшого чітко окресленими зовнішніми конфліктами. Винниченко не відмовляється від ладно скроєної інтриги, а підпорядковує її ширшим завданням. У взаємодії різних рівнів конфлікту здебільшого виявляється гостро драматична, часто трагічна неспівмірність небуденної особистості і суспільних стереотипів. Конфлікт у Винниченка позбавлений романтичної прямолінійності і ускладнюється тим, що й сама ця особистість за всієї своєї небуденності не завжди і не у всьому вільна від згаданих стереотипів.

В площині стильової багатогранності художньої мови Bинниченка лежить і проблема характерного для модерністського дискурсу і відповідного творчій природі автора родового й мистецького синкретизму. Драматизм як суттєва стильова риса ранньої прози автора врешті набуває жанрового оформлення. А для драм письменника за всієї їх родової визначеності характерне розширення меж дійового плину за рахунок його епізації. Письменник віддаляється від традиційних епічних елементів у драмі – оповідної експозиції, описових монологів, від героя-резонера, що є рупором авторських ідей. Чіткі оповідні штрихи у Винниченка невіддільні від динаміки безпосередньої акції, а сама акція часто набуває епічної панорамності, монументальності внаслідок перегуку окремих драматичних сцен чи взаємодії кількох сюжетних ліній, внаслідок введення пісенних чи пантомімічних епізодів, які не носять дивертисментного характеру і невіддільні від дії, а водночас надають їй особливого освітлення. Таку ж роль виконують літературно-мистецькі ремінісценції, зокрема біблійні, шевченківські, елементи пародії та інші засоби інтертекстуального характеру, промовисті наймення персонажів та інші елементи поетичної ономастики, ефектне зударяння в діалогах розмаїтих мовних стихій. Епізація драматичної дії часто досягається з допомогою ліричних засобів. Це зокрема пісні, які виконують персонажі, чи їх сокровенні монологи. Потужну ліричну стихію зумовлює також витончене окреслення таємничих внутрішніх світів персонажів, в постатях яких часом вгадуються автопортретні риси. Ліризм Винниченкових п'єс пов'язаний і з тим, що це здебільшого п'єси камерні, зосереджені на художньому осягненні інтимних людських стосунків.

Художня мова Винниченка характеризується надзвичайною мальовничістю та пластичною виразністю. Промовисті портретні ремарки, де з допомогою кількох штрихів вимальовується чітка, вишукано психологізована характеристика, яка підтверджується й розвивається в дійовому плині. Мальовничою метафоричністю, що сприяє увиразненню характеристик дійових осіб та образно узагальнює драматичні ситуації, нерідко позначені тиради персонажів, наприклад розповідь Ольги в “Дисгармонії” про вкинуту хлопчаками в ставок мишу, яка сахалася врізнобіч по воді, не відчуваючи берега, або ж сентенції Зінька з “Великого Молоха” про “червей”, які “гризуть, точать мозок, серце” чи бурю (“підхопила... і я не знаю, на чому мені спинитись”). Про тенденцію до вишуканої кольорової організації сценічного простору в п'єсах автора свідчить і своєрідна взаємодія близького до графічного драматургічного лаконізму, тьмяних або й чорно-білих тонів зі строкатою, часом мало не ярмарковою яскравістю, зокрема в п'єсах “Дисгармонія”, “Базар”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь” (тут навіть заголовок з цього погляду промовистий).

Драматургічна мова автора має немало спільного й з музикою. Вже назва його першої п'єси (“Дисгармонія”) вказує на це. Перегук аритмічного сум'яття, що панує в душах персонажів, з дещо хаотичною мозаїкою сцен та химерним переплетінням сюжетних ліній вказує на характерні для автора нові шляхи досягнення мистецької гармонії, суголосні додекафонічній музиці. Винниченко не раз вдається до безпосереднього використання в п'єсах музично-пісенних засобів, полемізуючи з їх самодостатньою дивертисментною видовищністю в старому театрі. В п'єсі “Чужі люди” суттєві в її художній тканині народні пісні та обряди особливо рясно інкрустують дію. Позначена видовищним лаконізмом музичність невіддільна від дійового плину в п'єсах “Memento”, “Базар”, “Брехня”. А в п'єсі “Пісня Ізраїля” музика стає осердям образного ладу, як у “Лісовій пісні” Лесі Українки чи згодом в “Патетичній сонаті” М. Куліша. Але навіть в тих п'єсах, де немає зовнішньої апеляції до музики, найчастіше вчувається глибинна музикальність. Зміна темпоритмів, емоційні перегуки сцен, образні лейтмотиви лежать в основі неповторної настроєвості як характерної ознаки авторового письма. Ця настроєвість багата на розмаїті відтінки, в ній виразні і життєствердно-героїчні, і грайливо-іронічні інтонації. Але провідною в більшості драм автора є журливо-елегійна тональність, з якої врешті зроджується суворий трагічний пафос його останніх п'єс.