Драматургія Володимира Винниченка. Проблеми поетики

Багатогранність художньої проблематики в п'єсі невіддільна від незглибимої символіки, увиразненої і ремінісценціями, зокрема біблійними й шевченківськими, і перегуками зовнішнього та внутрішнього рівнів дії, і взаємодією психологічно окресленої достовірності та узагальненої масковості персонажів. Прикметною рисою драматургічної манери Винниченка є також підкреслення символічних вимірів образного ладу з допомогою ненав'язливого застосування промовистої художньої ономастики. Характерне для символістської драми метафоричне обігравання сліпоти (тільки сліпоти не фізичної, як у драмах Метерлінка, а духовної) відчутне у п'єсі “Між двох сил”, передусім в постатях провідних персонажів, прізвище яких – Сліпченки – з цього погляду цілком промовисте. Микита Іванович, котрий лаяв своїх дітей за те, що вони дома “дурну хохлаччину заводять”, став свідомим українцем, прозрів у вирі національно-визвольних змагань, але виявився врешті засліпленим силою ненависті, що не дала йому змоги порозумітися зі своєю дочкою, засліпленою блиском вабливої ідеї земного раю.

У складній структурі багатьох Винниченкових п'єс, починаючи з “Дисгармонії”, трагедійні аспекти відіграють суттєву роль. Але саме п'єсу “Між двох сил” можемо назвати першою трагедією в доробку автора, твором, де трагедійні аспекти не виступають поруч з іншими, а виразно їх собі підпорядковують. В п'єсі “Між двох сил” відзначена ще Арістотелем важливість трагедійної дії невіддільна від підкреслених ним же її особливої цілісності й лаконізму та монументального пафосу, від шекспірівського занурення у вир суперечностей людської душі, від по-метерлінківськи незглибимої символіки, від екзистенціального відчуття недосконалостей світобудови.

Під знаком жанру трагедії розвивається подальша драматургічна творчість письменника. Не один дослідник підкреслював автопортретні риси постаті Софії. Особистісна стихія, яка сповнює животрепетною ліричною схвильованістю не один твір Винниченка, вчувається і в наступній п'єсі автора, написаній 1919 року в час перебування в еміграції. В цей час Винниченко, всупереч гіркому досвіду, поривається в большевицьку Україну, опанований новою хвилею соціалістичних ілюзій. І пише п'єсу – застережливу (як виявилось згодом, і для нього самого) варіацію на давню тему про те, що благими намірами вимощена дорога в пекло. Це п'єса “Гріх”. В основі сюжету історія гріха Марії, людини небуденної зовнішності й душевної вроди. Вона явно вирізняється на тлі свого оточення, яке репрезентує зокрема постать цілком пересічної Ніни з промовистим прізвиськом Муфта. Загадкова принадність Марії розкривається з допомогою вишуканої гами психологічних нюансів. З перших реплік окреслюються два дійових плани. Перший (зовнішній) пов'язаний з буттям підпільної організації, одним із поважних членів якої стає Марія, а другий з її затаєним і з'ясовуваним завдяки згаданим нюансам коханням до Ніниного чоловіка Івана. Але гріх Марії не в коханні. Вона б легко могла зруйнувати Муфтине ідилічне благополуччя, але явно не збирається будувати своє щастя на нещасті ближнього. Перша дія завершується арештом революціонерів, які згодом на допитах виявляють героїчну витривалість. Марія в цьому є прикладом для інших. Але саме вона потрапляє в підступно розставлені слідчим жандармом Сталинським тенета і пристає на його торг – згоджується заради товаришів (найперше заради хворого на сухоти Івана) виказати місце схову друкарні в обмін на звільнення революціонерів. Парадоксальним вчинком Марії – зрадою товаришів, продиктованою бажанням їм добра, закінчується друга дія п'єси. Трагічна вина героїні веде до фінальної катастрофи. Революціонерів звільнено. Проте шантажована жандармом героїня, боячись бути викритою перед товаришами, змушена йти на все нові поступки. І коли перед нею постає неминуча перспектива їхати зі Сталинським у Крим “на відпочинок”, вона накладає на себе руки. Три дії п'єси мають три чіткі фінальні пуанти (арешт, зрада, смерть), які акцентують недосконалості світу і здатність людської істоти кинути цим недосконалостям виклик навіть тоді, коли вона сама ними перейнялася. Таким викликом, переможним і парадоксально життєствердним, є смерть героїні. Невіддільна від глибинного психологізму камерність п'єси, її позбавлений зовнішньої патетики лаконізм і трагедійна монументальність органічно й невимушено сполучаються і надають творові особливої цілісності.

Невимушеним поєднанням камерності й масштабності відзначається й п'єса “Закон” (1922). Це твір, здавалося б, цілком камерний, на п'ять дійових осіб, з любовним трикутником у центрі. Сімейна драма. Але, як це завжди у Винниченка, сімейні проблеми є водночас художнім втіленням проблем глобальних. Так само, як скажімо, у випадку з романом “Чесність з собою”, в деяких критиків якого виникли думки про віщування большевизму, можемо говорити про художнє осягнення в “Законі” тоталітарного світовідчуття, згідно з яким начебто можна досягти високої мети, не рахуючись із об'єктивними законами світобудови. Одначе то було б явним спрощенням твердити, що п'єса саме про це. Це лише одне з можливих прочитань її багатогранної символіки.