Драматургія Володимира Винниченка. Проблеми поетики

П'єса “Великий Молох” (1907) постала з тривожних роздумів автора з приводу суспільних реалій його сьогодення. Публіцистичну тенденційність, яку деякі дослідники відносять до вад Винниченкового письма, слід розглядати передусім як важливу ознаку неповторного стилю, в якому ця риса вступає у вишукану взаємодію з іншими складовими авангардного синкретизму. Коло ідей, що визначають художню структуру п'єси, окреслюється передусім проблемою взаємин особи й загалу, наголосом на особливій складності й неоднозначності цих взаємин. В прагненні революційної організації підпорядкувати собі волю індивіда й нехтуванні його внутрішнім світом Винниченко пророче являє обриси майбутнього тоталітарного суспільства. В центрі п'єси – внутрішній конфлікт провідного персонажа, його духовні пошуки (психологічна драма) на тлі колізій можливого виключення його з партійної організації (соціально-побутова драма) та любовних стосунків (родинна драма). Усі ці жанрові аспекти виразно підпорядковано художньому з'ясуванню проблем взаємодії особистого й загального, тож провідним жанровим аспектом твору є інтелектуалізм, це перш за все інтелектуальна драма, драма-дискусія.

Винниченкова ідея чесності з собою, яка передбачає здатність усвідомлення особистістю суспільних стереотипів і відтак можливість вивільнення від них, є перш за все художньою ідеєю, далекою від часто приписуваної їй однозначності. Ця ідея може бути як творчою, так і руйнівною. Об'єктивний зміст перших драм і романів письменника, в яких осмисленню цієї ідеї приділяється особлива увага, переконує, що ця за певних умов плідна ідея, ідея, що стимулює утвердження цінності особистості, не може слугувати абсолютною панацеєю у розв'язанні суспільних проблем. Згубність безоглядного підпорядкування індивіда будь-якій ідеї, руйнівність браку співвіднесення її з неосяжною дійсністю виразно розкривається в п'єсі “Memento” (1909). Драматург тут уникає зображення суспільних рухів, революційної діяльності і художнього розкриття складних суспільних проблем досягає, концентруючи увагу на інтимних взаєминах персонажів.

Висунуте раннім модернізмом гасло “мистецтво для мистецтва” відкидає утилітарну тенденційність, яка поступово посилюється в літературі доби реалізму. Це гасло й процеси, що його стосуються, сприяють оновленню мистецької мови. Однак не слід їх трактувати прямолінійно й вважати абсолютною панацеєю в царині натхнення (подібно до того, як у певний період їх вважали страховищем, що начебто цілком розлучає мистецтво й дійсність). Подолання історично зумовленої обмеженості раннього модернізму приносить авангардизм, однією з характерних рис якого є повернення (на новому рівні) до виразнішого окреслення соціальних та філософських аспектів художньої мови. Її політизація та інтелектуалізація є однією з відчутних ознак мистецтва ХХ ст.

Певна авангардна розхристаність, контрастне зударяння розмаїтих образних чинників (житейських картин, психологічних станів, мовних стихій) є прикметною ознакою стилю вже ранньої новелістики В. Винниченка. Ще виразніше ці риси виявляються в його драматургії, зокрема в перших п'єсах автора. Тут автор начебто розводить по різних полюсах, а врешті піддає своєрідній взаємодії натуралістично діткливу життєву конкретику та холодну високість абстрактно-логічних побудов. Зумовлена цим певна раціоналістичність, конструктивність однак зігріта глибинною авторською схвильованістю, елегійною настроєвістю, яка значною мірою зумовлює цілісність образного ладу Винниченкових п'єс, постаючи і з співвідношення композиційних елементів (контрастного зіставлення окремих сцен, взаємодії сюжетних ліній), і з побутово-психологічного нюансування. Художнє осягнення ідейних вихорів доби, філософічність є провідним образним чинником перших п'єс автора, що й зумовлює їх жанрове окреслення як інтелектуальних драм. Передусім саме художня філософічність перших п'єс автора зумовлює цілісність їх надзвичайно багатогранної поетики. Вона віддаляє їх від публіцистичності, яка разом з тим є складовою авангардного синкретизму, й наближає до мітологічно закоріненої символіки.

Деякі витрати експериментування, які аж ніяк не є визначальними в поетиці Винниченкових п'єс, несприйняття не лише широкою публікою, а й критиками його новаторства попри глибинну впевненість Винниченка у своїй мистецькій правоті спонукає його до певної зміни характеру творчих пошуків. Як істинний драматург, він усе-таки волів подобатися сучасній публіці. Винниченкова художня багатогранність полягає не лише в чуйності до розмаїття модерних течій, а й в прагненні освоїти запропоноване попереднім досвідом. Надалі він звертається до використання сценічних можливостей мелодрами.

В четвертому розділі – “На шляху синтезу інтелектуальної драми й мелодрами” – розглядаються п'єси автора 1909-1911 років, осмислюються характерні для модернізму і зосібна для творчих пошуків автора проблеми жанрового синкретизму. Письменник продовжує експериментувати. Його зацікавлюють причини популярності традиційної мелодрами, в полеміці з якою він почав свій драматургічний шлях. Наслідком цих зацікавлень стала п'єса “Чужі люди”. В стилістиці п'єси, як може здатися, домінують риси грубого лубка. Персонажами є представники простолюду, яких автор перед тим широко представив у своїх повістях та оповіданнях. В мовних партіях широко використано суржик, лайку, діалекти. Чинниками перипетій є мотиви любові, ревнощів, зради, лютої помсти. Але за цією грубою зовнішньою фактурою криється особлива художня вишуканість. Це елегійна п'єса про високість кохання, якому на судилося здолати чіпкого тяжіння буденщини. Ця п'єса не лише у своїх зовнішніх вимірах, як, наприклад, “Щаблі життя”, а й