Драматургія Володимира Винниченка. Проблеми поетики

Об'єктом дослідження є переважно корпус драматичних творів В. Винниченка – 22 завершені п'єси. Це також епічна проза письменника, передусім рання, його щоденник, публіцистика. Певною мірою об'єктом дослідження є прикметні твори європейської класичної і модерної драматургії. Предметом дослідження є поетика (жанрово-стильова специфіка, характер конфлікту, система персонажів, настроєва партитура тощо) драматургії В. Винниченка.

Методи дослідження. Методологічною основою роботи є принцип естетизму, осмислення передусім художніх параметрів творчості автора. Цей принцип провідний при застосуванні таких методів як структурно-типологічний, герменевтичний, порівняльно-історичний, при врахуванні інших підходів. Художня творчість – явище значною мірою таємниче, більш таємниче, ніж, скажімо, діяльність наукова чи політична. Це й зумовлює особливе розмаїття методик її наукового осягнення (чи не найбільше їх з'явилось у ХХ ст.) Жодну з існуючих літературознавчих методик не можна вважати абсолютною, але чи не кожна з них має свої плідні особливості, і доцільність звернення до неї може бути продиктована характером досліджуваних явищ, метою дослідження тощо. Скажімо, значно ефективнішим може бути вивчення таких Винниченкових п'єс як “Дисгармонія” чи “Між двох сил” при врахуванні осягнень психоаналізу, а комедії “Молода кров” при застосуванні інтертекстуального підходу.

Драматургія В. Винниченка аналізується в дослідженні переважно в філологічному аспекті. Однак двоїста природа драми, призначеної не лише для читання і не так для читання, як для сценічного втілення, передбачає врахування і театрознавчих аспектів. Сценічне втілення драматургії автора не є предметом осягнення цієї праці. Але в ряді випадків дослідник посилається й на театральні інтерпретації, які допомагають точнішому з'ясуванню особливостей поетики п'єс.

Наукова новизна одержаних результатів. Робота – перше дисертаційне дослідження провідних особливостей поетики драматургії В. Винниченка. Вперше окреслено жанрову специфіку драматургії автора і на цій основі визначено етапи його драматургічної творчої еволюції. Еволюція Винниченка-драматурга характеризується в основному жанровими змінами в його творчості, він виступає майстром інтелектуальної драми, інтелектуальної мелодрами, героїко-психологічної драми, сатиричної комедії, трагедії. П'єси Винниченка відзначаються жанровою багатогранністю, однак завдяки превалюванню того чи іншого жанрового аспекту вони набувають особливої структурної цілісності. З урахуванням попередніх досліджень з'ясовано основні риси індивідуального художнього стилю Винниченка-драматурга, суголосного суттєвим мистецьким тенденціям доби, і зроблено спробу осмислення характеру цілісності багатогранного стилю автора. Натуралістична точність в драматургії автора підноситься до символістської таємничості передусім з допомогою парадоксального поєднання засобів експресіонізму та імпресіонізму, певною мірою сюрреалізму, в драматургії автора виразне також передчуття мистецьких можливостей театру абсурду. Поєднати розмаїті стильові стихії автору найчастіше вдається завдяки наголосу на ігровій стихії драматичної дії, вигадливому використанню принципу “театру в театрі”.

Практичне значення отриманих результатів. Матеріали дослідження використовуються при читанні лекцій з історії української літератури у Таврійському національному університеті імені В. І. Вернадського, Кримському республіканському інституті післядипломної педагогічної освіти, Люблінському університеті імені Марії Кюрі-Склодовської, в спецкурсах “Драматизм життєвої і творчої долі В. Винниченка” та “Драматургічні шукання В. Винниченка”, підготовлених за фінансового сприяння Міжнародного фонду “Відродження”. Отримані результати можуть бути використані при написанні нових підручників та навчальних посібників з історії української літератури, а також при сценічному втіленні драматургії Винниченка. Робота може слугувати основою для дальших розробок, спрямованих на осягнення особливостей окремих аспектів поетики драматургії автора – образної системи, мовної фактури, засобів епізації драматичної дії, настроєвих і темпоритмічних характеристик, хронотопу тощо.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри української літератури ХХ ст. Київського національного університету імені Тараса Шевченка та кафедри української літератури Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського 28 вересня 2001. Окремі частини дисертації були представлені на засіданнях закладу української філології Люблінського університету імені Марії Кюрі-Склодовської (11 листопада 1995, 20 березня 1997), секції слов'янської філології Люблінського католицького університету (11 березня 1997), на щорічних квітневих конференціях викладачів Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського (1998-2001). Доповіді, підготовлені на основі матеріалів дисертаційного дослідження, прочитані на всеукраїнських та міжнародних наукових конференціях, зокрема таких як “Українська філологія: історія та перспективи” (лютий 1994, Львів) ; “Прізвиська в слов'янських мовах” (листопад 1995, Люблін) ; “Великий українець: до 130 річниці від дня народження М. Грушевського” (жовтень 1996, Сімферополь) ; “Сатира в східнослов'янських літературах” (листопад 1996, Білосток) ; “Література східних слов'ян. Тенденції розвитку” (червень 1997, Зелена Гура) ; “80-річчя відродження української державності: минуле і сучасне” (листопад 1997, Сімферополь) ; “Слов'янські ономастичні композити” (листопад 1997, Люблін), “Іван Франко у 1898 році: погляд через століття” (травень 1998, Львів) ; “Українська філологія: школи, постаті, проблеми” (жовтень 1998, Львів) ; “Винниченко і сучасність” (травень 2000, Сімферополь)...

Структура та обсяг роботи. Рукопис обсягом 374 сторінки складається зі вступу, шести розділів, загальних висновків, у бібліографічних посиланнях нараховується 494 позиції.

 

 

У вступі обґрунтовується актуальність теми й проблематики, з'ясовується мета, теоретико-методологічні засади й наукова новизна, апробація та практичне значення результатів роботи.

У першому розділі – “Європейська драма доби раннього модернізму і творчі зацікавлення В. Винниченка” – наголошується, що творчу самобутність автора неможливо осягти без з'ясування її співвіднесеності з загальноєвропейським культурно-мистецьким процесом. Відтак подається картина розвитку європейської драми доби раннього модернізму, зацікавленість якою