Драматургія Володимира Винниченка. Проблеми поетики

який, розширюючи коло своїх творчих пошуків, береться за перо драматурга. В ранніх творах автора і його драмах можна угледіти немало й інших спільних стильових рис. Це передусім своєрідне поєднання натуралістичної точності й символістської таємничості. З останньою пов'язана схильність до художньої філософічності, до групування образності таким чином, аби вона спонукала до відчуття й осмислення вагомих життєвих проблем, до усвідомлення глибокої пов'язаності проблем буденних з проблемами універсальними. Проблематика творів Винниченка великою мірою визначається характерним для епохи модернізму романтичним відчуттям ворожості навколишнього світу прагненням одиниці і далеко не романтичним усвідомленням її власної єдності з тим світом, її залежності від нього. Часом цю філософічність, це художнє осмислення згаданих суперечностей знаменують заголовки творів – “Краса і сила”, “Раб краси”, “Темна сила”, “Контрасти”… Такі ж промовисті здебільшого й заголовки п'єс автора, зокрема й першої п'єси – “Дисгармонія”. Житейські реалії в ній виписані зі значною мірою натуралістичної відвертості, яка стосується явищ нової дійсності – ускладнення любовних стосунків, діяльність революційних гуртків, робітничі мітинги, чорносотенні погроми тощо. Наскрізна дія ґрунтується не на засадах традиційної інтриги. Перед нами вільне й невимушене поєднання натуралістичних “шматків життя”. Впадає в око розірваність сюжетних ліній, котрі, як скельця в калейдоскопі, то розсипаються, то виникають знову, неначе в ритмі в внутрішнім станом персонажів, точніше в аритмічному сум'ятті, що панує в їх душах. Така композиція виводить п'єсу до обріїв символізму, до філософічного з'ясування складних життєвих проблем, на які не може бути однозначних відповідей. Від натуралістичної відкритості життєвим реаліям до символістської узагальненості автор йде через експресіоністичну трансформацію життєвої конкретики, послуговуючись засобами сюрреалізму й театру абсурду. Новий рівень психологізму (пильна увага до підсвідомих чинників людської поведінки, до її фізіологічного підґрунтя), універсальна метафоричність провідного образу – дисгармонії, мозаїчність та відкритість композиції – усе це виразні ознаки модерної мистецької мови. Організуючим чинником стильової багатогранності твору виступає художня філософічність, суттєвою ознакою якої є невимушене переростання побутово окреслених сцен в інтелектуальні двобої, диспути. Це дає змогу жанрово визначити п'єсу як інтелектуальну драму. П'єса за всієї своєї зовнішньої розхристаності, стильової розмаїтості відзначається особливою художньою злагодженістю, її авангардна дисгармонійність обертається незвично вишуканою гармонійністю.