Драматургія Володимира Винниченка. Проблеми поетики

Предмет:

Тип роботи:

Автореферат

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

підтверджують зокрема щоденникові записи, листи Винниченка. Нерідко дослідники не без підстав пов'язують класичний реалізм з натуралізмом і відлік модернізму починають після останнього. Між тим натуралізм засвідчує кризу реалізму і несе в собі суттєві прикмети новітньої поетики. Присутність його стихії в багатьох течіях як раннього модернізму, так і авангардизму вельми відчутна. Характерний для модернізму панестетизм, особливий потяг до краси й гармонії глибоко притаманний натуралізмові, котрий фальші начебто злагоджених суспільних стосунків, переростанню їх художнього осягнення в схематизм та бутафорію протиставляє відчуття живого подиху життя, невід'ємності людського існування від могутніх сил природи. Осягнення мистецького натуралізму заманіфестовані передусім творчою практикою Е. Золя. Він постійно дбає про інсценівки своїх прозових творів, свій драматургічний досвід узагальнює в теоретичних працях, перш за все в збірці “Натуралізм в театрі” (1881), де заперечує всяку театральну бутафорію, закликає виповнити сцену подихом живого життя. Якщо для Золя драматургія була хоч і суттєвим, але тільки епізодом у творчій діяльності, то Г. Ібсен увійшов у світову культуру передусім як драматург. Його драматургічна творчість своєрідно відлунює основні фази розвитку європейської драми ХІХ ст. Сполучена з яскравістю фольклорної образності й підсилена патріотичним пафосом романтична піднесеність трансформується в нього у все глибше художнє осягнення складності суспільних процесів, неоднозначності взаємин героя й оточення. Посилення реалістичних тенденцій врешті призводить до увиразнення побутової фактури, до занурення в таємниці людської психіки. У своїх останніх п'єсах драматург приходить до натуралізму, наближається до обріїв символізму. Пильний інтерес до драматичної творчості норвезького письменника виявила Леся Українка. Драматургію Г. Ібсена вона трактує як перехідну від викривальної драми минулого до новітньої драми, яка “прагне збагнути й з'ясувати причини суспільних антогонізмів у всій широті й глибині”. На схожих позиціях стоїть також Б. Шоу, котрий перехідний характер драматургії Ібсена підкреслює вже самою назвою своєї праці про нього – “Квінтесенція ібсенізму”. Неначе проектуючи особливості драматургії Ібсена на власну творчість, Шоу визначальною в її новаторстві вважає дискусію, яка невіддільна від драматичних подій і разом з тим сприяє їх несподіваному освітленню, глибшому осягненню. Характеризуючи суттєві тенденції художнього світу Ібсена, Б. Шоу, як і Леся Українка, наголошує на інтелектуальних аспектах нової драми, які з особливою виразністю врешті розкрилися в їх власних творах. Ці аспекти вельми суттєві і в поетиці драматургії В. Винниченка.

Якщо для Б. Шоу “квінтесенція ібсенізму” полягала у впровадженні в п'єсу дискусії, то М. Метерлінк з таким же успіхом міг би вбачати таку квінтесенцію передусім у мовчанні – у застосуванні промовистих пауз. У статті “Трагізм буденного життя” він високо підносить драму Ібсена “Будівничий Сольнес” передусім за недомовленості, за “внутрішній діалог”, який таємниче проступає крізь оболонку діалогу зовнішнього. В поетичній системі Метерлінка внутрішній діалог знаменує поривання за межі позірності та буденності до відчуття одвічних таємниць буття. Такий діалог разом з органічними в його тканині зонами мовчання створює особливу художню атмосферу, висуває не розмову чи дискусію, а настрій провідним жанротворчим чинником. У щоденникових записах В. Винниченка знаходимо свідчення про читання есеїв М. Метерлінка та майже одночасне обмірковування задумів власних драм.

До найчільніших представників нової драми, чия творчість мала відчутне відлуння в українській літературі, належить Г. Гауптман. Увага до плетива побутових подробиць, максимальне наближення до реалій людського існування, сміливе впровадження в діалогічний плин діалектів, жаргону, художнє занурення в підсвідомі чинники поведінки персонажів свідчить про особливу роль засобів натуралізму в художньому світі Гауптмана. Глибинний психологізм дає змогу авторові уникати натуралістичної ілюстративності, певною мірою властивої п'єсам Золя та Ібсена. Амплітуда художніх пошуків автора надзвичайно широка. Гауптман не без підстав вважається визначним представником неоромантизму у західноєвропейській драматургії.

Поширене, але не зовсім слушне уявлення про модернізм як про напрямок, що відвертається від реальності, від її суспільних аспектів. Модернізм не завжди нехтує суспільними аспектами буття, але завжди виходить далеко поза їх межі. Недосконалостям дійсності модерне мистецтво протиставляє власну гармонію. Натуралізм, імпресіонізм чи символізм передбачають досягнення мистецької гармонії через домінування якогось одного образного чинника (максимальне наближення до реальності, одухотвореність враження, неповторність уяви). Неоромантизм вбачає гармонію саме в об'єднанні всіх образних чинників, всіх аспектів мистецького виразу. Неоромантизм в силу свого особливого синтезу значною мірою орієнтується на мітологічні традиції. Цілісність мітологічного світосприймання своєрідно відлунюється в ньому. Ця тендеція яскраво виявилась у творчості Лесі Українки, чим, очевидно, й пояснюється значний інтерес письменниці до творчих пошуків Гауптмана. Леся Українка вказала на глибинну єдність драматургії автора і наголосила на неоромантичній основі навіть його п'єс, присвячених осягненню буденних явищ. Віддаючи належне автору п'єси “Ткачі” як майстрові широких соціальних картин, Леся Українка вбачає в цьому творі, такий, на її думку, суттєвий параметр неоромантичної гармонії як особа і загал: тут тенденція до представлення юрби не як безликої маси, а як спілки особистостей. Аналізуючи під подібним кутом зору повість Винниченка “Голота”, Леся Українка відносить до неоромантиків і українського автора.

До найхарактерніших мистецьких напрямків першої половини ХХ ст. належить експресіонізм, який і за часом найбільшого поширення, і за провідними типологічними ознаками належить більшою мірою до авангардизму, ніж до модернізму рубежа віків. Найприкметнішою ознакою раннього модернізму є пріоритет гармонії в її класичному розумінні. Авангардизм є логічним продовженням багатьох суттєвих тенденцій раннього модернізму, для нього характерне