Драматургія Володимира Винниченка. Проблеми поетики

До найчільніших представників нової драми належить А. Стріндберг, у творчості якого відчутна стихія експресіонізму. Чи не кожен дослідник Стріндбергових драм відзначає їх надзвичайну натуралістичну діткливість, яка досягається не лише в силу максимальної відкритості авторської образності житейським реаліям, а й внаслідок особливої сконцентрованості на певних деталях, постатях, їх лаконічному виокремленню, підпорядкуванню своєрідній організації драматичного письма, де домінує чітка графічність, сполучена з асиметричністю. Характерна для експресіонізму суб'єктивна трансформація натуралістичної образності, особлива емоційна напруженість спрямовує драму до обріїв лірики, до спорідненості з іншими видами мистецтв, з музикою, з передчуттям кінематографічних осягнень. Всі ці тенденції вельми характерні для творчих пошуків Винниченка.

Найбільша самобутність нової російської драми пов'язана з постаттю А. Чехова. Художній стиль Чехова багатогранний. Його п'єси сприймаються як ідеальні втілення настанов Золя на постання мистецьких творів як “шматків життя”. Відчутно дається взнаки в чехівських п'єсах і поетика символізму. Виразні в них і неоромантичні риси, які зокрема полягають у схильності до гармонійного сполучення різних образних чинників. Скажімо, в співвідношенні персонаж-оточення в п'єсах Чехова ця гармонійність, яку Леся Українка вважала вельми суттєвою в поетиці неоромантизму, виявляється досить виразно. Суттєві в п'єсах автора і риси “драми ідей”. Зазначені риси п'єс Чехова здебільшого не набувають чіткої окресленості, вони виступають як легкі штрихи, відтінки, які у своїй грайливій взаємодії зумовлюють ту особливу одухотвореність, ліричну настроєвість, що характерна для імпресіонізму. Імпресiонiстичне нюансування дається взнаки вже в ранній прозі Винниченка і врешті стає суттєвою гранню його пізнішої поетики.

Мистецькі течії початку ХХ ст. не могли обминути чутливу творчу натуру Винниченка, якій вони виявились цілком суголосні. На це слушно вказують дослідники. Однак питання характеру неповторної художньої цілісності драматургічного письма автора ще залишається відкритим.

У другому розділі – “Драматизм як стильова домінанта ранньої прози В. Винниченка” – аналізуються перші повісті та оповідання автора з огляду функціонування в них елементів драматизму. У повісті “Краса і сила” панорамність відтворення життя органічно сполучена з драматизмом характерів і ситуацій. Важливо, що попри чітку окресленість конфлікту він не розвивається однолінійно, а таємниче плине в глибинах образного ладу, в підтекстах, означаючись у вишуканому нюансуванні, у відтінках настроїв та багатозначності деталей. Усе це свідчить про новаторство повісті, про осягнення в ній складнощів новітнього драматизму. Ще виразніше згадані риси виявились у повісті “Голота”, в ряді оповідань. Однак Винниченкова художня багатогранність виявляється не лише в цьому, а й в прагненні освоїти все суголосне його хисту, що було запропоноване попереднім досвідом. Це не так “відчайдушне” переборення традицій і певна фатальність залежності від них, як модерне переосмислення цих традицій. Досить часто творчість Винниченка, передусім ранню, причислюють до явищ реалізму. Однак реалістична образна фактура здебільшого переростає в автора в натуралістичну, а натуралістична точність засвічується символістською таємничістю, сягає інших мистецьких обріїв. Це стосується і драматичних параметрів образного ладу. В перших повістях та оповіданнях автора і в п'єсі “Дисгармонія” переважає опосередковане з'ясування глибинного драматизму. Одним з наслідків цього є відсутність у творах центрального персонажа. Але поступово, зовсім не відходячи назад, не втрачаючи модерної вишуканості, Винниченко нібито повертається до усталених традицій, зокрема до сюжетної напруженості, до різкої конфліктності, до протиставлення героя оточенню. Показове щодо цього оповідання “Федько-халамидник”.

Гострий драматизм, що сягає граней трагізму і виявляється як у вигадливому імпресіоністичному нюансуванні, так і в експресивній контрастності, які у взаємоперегуці витворюють особливу настроєву атмосферу (багатобарвно-поліфонічну, водночас і чуттєво-конкретну, й урочо-таємничу), – такою видається провідна особливість стилю ранньої прози Винниченка. Драматизм, виступаючи спершу як стильова риса творчості автора, врешті набуває жанрового окреслення.

У третьому розділі – “Перші п'єси автора: опанування жанру інтелектуальної драми” – подається аналіз п'єс “Дисгармонія”, “Щаблі життя”, “Великий Молох”, “Мemento”. “Дисгармонія” має чимало спільного з попередніми художніми пошуками автора. Контрастне зіставлення образів, понять, ситуацій, сюжетних ліній, мовних стихій і водночас витончене нюансування, чіпка увага до найменших побутових подробиць і душевних порухів; напружена фабула, що часом набуває ознак детективної закрученості, і водночас не просто виразне її підпорядкування більш широкiй художній меті, а й наголос на її немовби другорядності у загальній мистецькій атмосфері, внаслідок чого та чи інша сюжетна лінія може раптово уповільнитися чи й урватися, іншими словами – своєрідне поєднання сюжетності й безсюжетності – ці та інші ознаки драматизму, вишуканого, позначеного модерним художнім світосприйняттям, відчутні в ранніх повістях та оповіданнях автора,