Драматичний цикл "Романтика" у творчості і долі М.І. Цвєтаєвої

Цвєтаєвське германофільство перших десятиріч ХХ ст. (аж до початку другої світової війни) представляється закономірною міфотворчою стратегією. Поет присягається у вірності загальному з символістами літературному корінню і в той же час міфологізує саму себе, вивищуючи значення німецькій крові, що протікала в жилах її матері М. Мейн. При цьому особливе значення набуває залучення до стихії музики, що визнавалася романтиками основою всіх мистецтв. Безперечно, на це вплинув також і той факт, що мати М. Цвєтаєвої була талановитою піаністкою. У наскрізь міфологічній автобіографічній прозі поета сказано: “Хроматика є цілий душевний лад, і цей лад мій. <…> Хроматика - найбільш зворотне, що є граматиці, - Романтика. І Драматика. Ця Хроматика так і залишилася у мене в спині”. Під час написання “Романтики”, відразу після закінчення першої світової війни Цвєтаєва знову і знову освідчується в любові до Німеччини. Ці визнання особливо експресивні саме тому, що згідно з канонами романтизму поет повинен протиставити себе “натовпу”, історичному часові, низовинним побутовим обставинам. Цвєтаєва мала всі підстави звернутися до стилізації романтизму - ще і тому, що революційна дійсність 1917 - 1920-х років визначено нагадувала в свідомості події Великої французької революції. Саме Французька революція “відчутно вплинула на розвиток романтизму як світовідчуття”. Діячі французької революції також стали сприйматися крізь призму романтичної свідомості (“Смерть Дантона” Г. Бюхнера). Саме тому дуже логічним є звернення Цвєтаєвої до арсеналу романтичних художніх засобів для відображення післяреволюційної ситуації. Посилення романтичних обертонів в поезії періоду революції було поширене в радянському літературознавстві. “Романтизм” Цвєтаєвої ідеологічно далекий від революційного романтизму поетів молодшого покоління. Однак має місце деяка загальна тенденція, але причина цвєтаєвського романтизму не в натхненні ідеями революційного будівництва, як вважалося раніше. Мова йде про більш глибокі культурно-історичні процеси, коли внаслідок очевидності подієвих паралелей (Франція - Росія) в російському модернізмі активізувалися саме неоромантичні тенденції, іманентно йому властиві. Саме цей сплеск романтизму виявився останнім диханням російського символізму, помітним в літературі 1920-х і навіть 1930-х рр.

У третьому розділі „Художній світ „Романтики" представлений аналіз циклу “Романтика” і традиції російської поетичної драми. Віршована драма має в російській літературі довгу історію, біля джерел якої стоять п'єси російських класицистів - М. Ломоносова (трагедії “Таміра і Селімо”, “Демофонт”), А. Сумарокова (дев'ять трагедій, написаних олександрійським віршем, серед яких “Хорєв”, “Синав і Трувор” та ін., і декілька памфлетних комедій), Д. Фонвізіна (комедії “Коріон”, “Бригадир” і “Недоросток”). Однак її остаточне становлення пов'язане з початком XIX століття, епохою, осяяною генієм Пушкіна. Зазначимо, що “пушкінська” традиція починалася для Цвєтаєвої не з Пушкіна, а з грибоєдовського “Горя від розуму”, яке вона, будучи від природи дотепною людиною, часто і доречно цитувала. Поетеса захоплювалася красою чужого слова або, як більшість носіїв російської мови, зверталась до афоризмів О. Грибоєдова. Тема розуму була принципово цвєтаєвською темою і в творчості, і в житті, а конфлікт великої комедії був предметом її власних суперечностей зі світом. Мабуть, ніхто, крім “романтичної” Цвєтаєвої, яка залишалася поетом у всьому, не дав своєму ремеслу визначення на зразок “поезія є здоровий глузд”. У “Повісті про Сонечку” М.І. Цвєтаєва вимовляє вирок своєму минулому кумиру Ю. Завадському: “Що я пам'ятаю з його висловлювання? На кожне моє різке, впритул, питання про перевагу, той або інший вибір - хоч би між червоними і білими - “Не знаю… Все це так складно…” (Варіант: “так далеко-не-просто”… по суті ж “мені так байдуже”…) <…> Навчити ступати краса може (і вчить!), поступити - ні, виявити - може, висловити - ні”. Чи відчув Завадський, читаючи повість Цвєтаєвої і будучи наскрізь людиною театру, що цей портрет - портрет сучасного Молчаліна. У п'єсі “Фенікс” відсилання до “Горя від розуму” ще більш красномовні. Старий Казанова, справжній поет слова і думки, потрапляє в ситуацію Чацького і програє словесний поєдинок бездарному куплетисту Відеролю, якій запобігає перед знаттю. У своєму “конкурсному” рондо цей Молчалін визнає свій “дитячий страх” перед словом, в той час як Казанова починає свій виступ з вдячності Музі, вірній йому у вічності. У монолозі Казанова Цвєтаєвої розповідає, що був хворобливою дитиною, схильною до кровохаркання, тоді як реальний Казанова в мемуарах зізнався, що “до восьми років з половиною був … слабий розумом” і кровотеча вилікувала його від цих недуг. Очевидно, категорія розуму і тут залишається для автора “Романтики” наріжною. Цвєтаєвський герой, у результаті, подібно Чацькому, опиняється в статусі блазня та ізгоя, а наприкінці п'єси покидає сцену, відправляючись колесити світом у своїй кареті. Конфлікт Казанови Цвєтаєвої має не стільки соціально-історичне, скільки метафізичне значення як справжній поет, “фенікс” розійшовся із часом та надісторичною антиморальністю. 

Близькі до Чацького й інші персонажі цвєтаєвських драм: Пані в плащі й Пан у плащі з “Завірюхи”, Червонна пані з “Червонного