Історія української культури. Частина 1

Другий, римський, період (сер І ст. до н. е. – 70-ті рр. ІV ст.) відзначений передусім переорієнтацією культурно-економічних зв’язків, бо Тіра, Ольвія, Херсонес увійшли до складу римської провінції Нижньої Мезії. Культурне життя цих міст романізувалося та водночас варварізувалося. Незважаючи на майже постійні воєнні конфлікти економіка північнопричорноморських держав досягла найвищого розвитку, а разом з нею і художня культура, особливо просторові мистецтва. На початку нової ери суттєву роль в духовній культурі полісів відігравали фіаси – релігійні спілки, що об’єднували прихильників одного із богів. Найбільш розповсюдженими були фіаси, члени яких сповідували культ «бога найвищого», що, безумовно, сприяло становленню на Боспорі у ІІІ ст. християнства. Поступово фіаси перетворювалися у культурно-політичні союзи аристократів, заможних ремісників і торговців. Ще одна примітна риса Північного Причорномор’я і Криму цього періоду – присутність в культурі іудейських елементів. Вигнані з батьківщини римлянами іудеї потрапляли й на Боспор. Тому згадування в джерелах про синагоги, розповсюдження культу єдиного бога, зображення іудейських релігійних символів характерні для культурного життя причорноморських полісів. Навали готів з др. пол. ІІІ ст. фактично знищили сільські округи античних міст – основу їхнього культурно-економічного життя. Майже всі поліси остаточно припинили існування в 70-х рр. IV ст. під ударами гунів. І тільки Херсонес і Пантікапей згодом увійшли до Візантійської імперії.

Базою формування й розвитку античної культури була громадська община, яка забезпечувала добробут кожного вільного громадянина та визначала шкалу основних цінностей спільноти. Серед них: одвічна єдність общини та нерозривний зв’язок блага індивіда з благом колективу; верховна влада народу; найтісніший зв’язок общини з тими богами та героями, які піклувалися про її процвітання. Громадянство визначалося правом на володіння землею та обов’язком її захищати. Саме землеробські та військові чесноти були оспівані в найдавніших епічних поемах «Іліаді», «Одісеї» та «Енеїді». У присязі херсонесців ІІІ ст. до н. е. – самому знаменитому з декретів античного Причорномор’я – постає громадянин давнього полісу: «Я буду однодумним щодо порятунку свободи держави і громадян і не зраджу Херсонеса... ні елліну, ні варвару, але оберігатиму все це для херсонеського народу... Я служитиме народові й радитиму йому найкраще й найсправедливіше для держави і громадян... Я не даватиму або прийматиму дарів на шкоду державі та громадянам». Тільки в спільноті людина відчувала себе захищеною та повновладною; і не було нічого страшнішого за вигнання з рідного міста, позбавлення громадянських прав. Руйнування общини сприймалося як знищення впорядкованого законом Всесвіту.

Рівність громадян у полісі була обумовлена демократією (грец. dēmokratia > dēmos – народ + kratos – сила, влада) – особливою формою існування держави. І хоча ця рівність була обмеженою, бо стосувалася лише повнолітніх вільних чоловіків, виключаючи з політичного життя жінок, іноземців і, звісно, рабів, демократизм – одна з найважливіших рис античної культури. Політика полісу не просто займала провідне місце у житті громадян, вона була стилем їхнього життя. Саме у політиці, за Арістотелем, людина може знайти свого визнання, тому що у власній державі громадянин самореалізується, а у сусідній – може стати неповноправним або навіть рабом. Звідси полісний патріотизм, намагання брати участь в улаштуванні життя рідного міста-республіки. Демократичні права здійснювалися на агорі – місці народного зібрання, де вільний громадянин проводив майже все дозвілля. У спілкуванні він відстоював свої права, а для цього необхідно було володіти ораторськими здібностями, вмінням формулювати та доводити власну думку, надавати раціональні докази. Це стимулювало розвиток риторики, а також філософії, яка спочатку виникала як роздумовування про першоречовину – субстанцію та генезис із неї усього сущого. Пізніше центральними ставали проблеми особистого і суспільного, етичного та естетичного, духовного і фізичного.

Демократизм нерозривно пов’язаний з такою особливістю античної культури як агональність (змагальність). Це постійний потяг до публічного випробування власних сил, реалізація своєї свободи. Агон утверджував ідею перемоги в змаганні як найвищої цінності, що уславлює переможця й забезпечує його повагу та пошану. Саме тому велика увага в античному суспільстві приділялася спорту. Найпопулярнішим його видами були біг, боротьба, стрільба з лука, метання списа й диска, змагання колісниць. Загальнонаціональне значення мали Олімпійські та Піфійські, Істмійські та Немейські ігри. Добре знаними в Північному Причорномор’ї були Ахіллеї – публічні спортивні змагання, що проводила на Тендрівській косі Ольвія. В них брали участь колоністи, варвари та греки з Еллади; представники різних поколінь, іноді – вищі службові особи. Переможців нагороджували почесними вінками або вазами.