Історія української культури. Частина 1

Одна з найвизначніших рис античної культури – її інтерактивний (англ. interaction – взаємодія) характер, обумовлений особливостями історичного процесу. Греки та римляни активно запозичували військові, технічні, наукові, художні досягнення Сходу (передусім Месопотамії, Єгипту, Фінікії) та оточуючого варварського світу; у цьому один із головних секретів їхньої власної величі. Найяскравіше взаємодія різноманітних культурних начал виявилася в житті північнопричорноморських полісів. Еллінізація, а потім романізація місцевого населення супроводжувалися варваризацією переселенців та їх нащадків, які переймали звичаї, практичні навички скіфів і фракійців, синдів і меотів, пізніше – сарматів і черняхівців, застосовуючи їх у побуті, ремеслах, мистецтві. Звісно, що античний і варварський світи не були однорідними, як і характер їхньої взаємодії. Спочатку це було супідкорення – нерівноправний синтез, бо одне з культурних начал домінувало над іншим. Але з плином часу найбільш розповсюдженим ставав симбіоз – рівноправне поєднання, внаслідок чого виникали якісно нові явища в матеріальній та духовній культурі.

Найяскравіше інтерактивність простежується в релігіях античної доби. Характерним для них був політеїзм з широко розвинутою міфологією і складною ієрархією богів та героїв. З часів Гомера і Гесіода всі божества в уявленнях греків та римлян мали вигляд людей, від останніх вони відрізнялися могутністю, безсмертям та особливою красою.

В них на чолі олімпійці Арей і Афіна-Паллада,

Навіть самі золоті, в злотосяйні одягнені шати.

Видом прекрасні, озброєні гарно, – безсмертним це й личить...

(Гомер. Іліада)

Антропоморфізм позбавляв наділених всіма рисами вдачі, властивими звичайним людям, богів величі, а з плином часу зробив їх об’єктом філософської та поетичної критики.

Релігія в античному світі не мала догматичних канонів, основною була культова практика. Саме тому давні греки та римляни легко ототожнювали богів інших народів із власними або вводили їх до свого пантеону. Для богослужінь зводилися храми та вівтарі, але культи відправлялися також у житлових будинках і адміністративних спорудах, у печерах, та на островах. Їхніми виконавцями були не тільки жреці, які ніколи не складали привілейованої соціальної групи, а й офіційні державні особи.

У північнопричорноморських містах-державах розповсюджувався полісний культ. Оскільки громадянські акти супроводжувалися релігійними церемоніями, то останні були обов’язковими для всіх громадян. У своїй основі релігія колоністів спочатку була грецькою. Пантеон класичних богів очолював Зевс, але у VI-I ст. до н. е. найзначнішим з усіх божеств у Північному Причорномор’ї був Аполлон. Він вважався заступником переселенців, організатором нових полісів, захисником від небезпеки. Великого значення набули також культи Артеміди і Посейдона, Афродіти і Діоніса, Афіни і Гермеса. Але на початку нової ери деякі з грецьких божеств втратили свій вплив на Півдні України. Все популярнішими ставали боги численного пантеону римської релігії на чолі з Юпітером, поширювався культ римських імператорів. Разом з тим значну роль починали відігравати божества та герої, що, за міфами, були пов’язані саме з Північним Причорномор’ям та Кримом. Це батько місцевих богів Папай, який ототожнювався із Зевсом, та його дружина Апі – дочка легендарного Борисфена; бог війни Арей та покровителька Херсонесу – таврська богиня Діва; малоазійська богиня материнської сили та родючості Кібела і Табіті, що ототожнювалася із грецькою богинею домівки Гестією. Вплив місцевих варварських вірувань проявився у специфічному для північнопричорноморських міст культі Ахілла Понтарха. Поступово полісна релігія витіснялася різними релігійно-містичними течіями, східними культами, а згодом – християнством.

Антична культура – космологічна. Космос (Всесвіт, порядок, ціле), що протистояв хаосу (безладу, невпорядкованості, дисгармонії), виступав її абсолютом. За Платоном, космос – це чуттєво сприйнятий реальний небосхил з небесними тілами, які поправно рухаються над землею. В одухотвореному, доцільному Всесвіті володарювали довічний закон – логос (грец. logos – слово, поняття) і розум. За мінливим багатобарв’ям земного буття вбачався непорушний порядок абсолютів та універсалій, викрасталізованих у свідомості як ідеї.

Космологізм античної культури передбачав розуміння людини як частини космосу. Її життєвий шлях знаходився під владою долі як всесвітньої закономірності та визначеного випадку. У неможливості вийти за межі доленосного кола, у вічному поверненні до першооснов виникав образ вічності, часу – кола. Конфлікт між індивідуальною чи полісною волею та велінням долі був одним з центральних у житті, міфології, мистецтві. І лише герой здатний протистояти долі. Героїзм надавав сенсу людському існуванню, він вимагав активності, дієвості, конкретних вчинків. Якщо грек віддавав свої сили і життя полісу не від усвідомлення обов’язку, а тому, що вважав себе діяльною історичною персоною, яка реально впливала на оточення, то римлянин зробив свій героїзм засобом служіння державі, яка була метою і сенсом існування громадянина. Герой знищував в собі рабське, тоді як раб приймав своє становище. Герой і раб утворювали полюси античного світу, в якому героїчне