Історія української культури. Частина 1

Герой, переможець, володар, державець був головним об’єктом і змістом античної культури. Ця антропоцентрична (грец. antropos – людина + centrum – центр) концепція, що знайшла вираження у знаменитих афоризмах – «людина – мірило всіх речей» (Протагор) і «людина – це смертний бог» (Геракліт) – найбільш яскраво представлена в мистецтві.

5. Антична художня культура

Античність – особлива доба в історії стародавньої культури, що зумовила значний інтелектуальний розвиток, зокрема здатність мислителів до осягнення найважливіших проблем мистецтва. Якщо Гесіод вважав художню творчість божественним актом, а Платон різко протиставляв натхнення митця пізнанню, стверджуючи, що поет творить не тільки від божественного визначення, а й одержимості, то у Арістотеля творчий процес вже втрачав таємничий і містичний характер. Створення та сприйняття художніх творів визначалося інтелектуальними актами, що залежали від освіченості та виховання людини. В цілому Античність намагалася осмислити сутність мистецтва в триєдності: «poiētis – mimēsis – technē». Poiētis (грец. – мистецтво, творення) виражає акт творчого діяння, що базується на натхненні та направлений на створення художнього продукту; mimēsis (грец. – наслідування, відтворення) – адекватне відображення дійсності, її ідеалізація, а також діяльність уяви; technē (грец. – ремесло, наука) – довершеність твору, його виразність.

Художник вбачав своє призначення у створенні зразків краси і гармонії, відбитих у пластичних формах і закріплених канонами. Але його робота не вважалася престижним заняттям. Античні митці найчастіше не підіймалися вище рівня звичайних ремісників; мабуть тому більшість з них залишаються для нас безіменними. Хоча з письмових джерел Північного Причорномор’я ми знаємо майже двадцять імен скульпторів, архітекторів, вазописів, музикантів, різьбярів та письменників.

Суттєву, інтегральну роль в античній художній культурі відігравала міфологія, наповнена уявленнями про досконалість Всесвіту і людини, про перемогу розуму, закону і гармонії. Особливо щедро міфологічною тематикою користувалися література, театр, образотворчі мистецтва. Античність пояснювала світ саме міфологічно. Це був одночасно реалістичний та ілюзорно-фантастичний погляд на дійсність, який містить у собі стихійну діалектику. При цьому мистецтво наслідує природу, а не відтворює її. Статую можна прийняти за живу людину; мармур наче дихає, він готовий ожити, в ньому немов струменіє тепла кров – такий головний мотив оцінки мистецтва міфологічного реалізму. Для нього характерні героїчна концепція людини, ствердження єдності особистості та суспільства, гармонії внутрішнього світу індивіда. Мистецтво, за Сократом, зображує не тільки тіло, а й душу людини. Зовнішня краса – це прояв божественності та водночас моральності. Єдність естетичних й моральних достоїнств людини відбилася в понятті калокагатії (грец. kalos – прекрасний, agathos – добрий).

Для античних мислителів кожне мистецтво – цілий світ, чарівний і принадний, світ правди і мрії. І кожному з них властива своя мова й своя форма мислення в образах. Хоча вже в ті далекі часи існували уявлення про естетичну нерівноцінність видів мистецтва. Якщо у перший, грецький, період існування північнопричорноморських полісів домінантами мистецтва були краса, гармонія, грація, витонченість, ідеалізація, то у другому, римському, визначальними ставали сила, могутність, масивність, утилітаризм, реалізм. Найяскравіше ця тенденція розвитку художньої культури проявлялася у просторових мистецтвах, що найбільш адекватно виражали її стан. Саме архітектура, образотворчі та прикладні мистецтва найповніше задовольняли соціальні потреби, визначали особливості тогочасного художнього мислення, що проявлялося в усій сукупності продуктів творчої діяльності. Разом із видовищами вони були найбільш популярними, масовими та загальнодоступними, бо орієнтувалися на всіх громадян полісу.

Ще одна примітна риса античної художньої культури – присутність в ній майже всіх основних словесних (трагедія, комедія, епітафія, сонет, епіграма тощо) та образотворчих (портрет, пейзаж, натюрморт, історичний, міфологічний, батальний, побутовий та ін.) жанрів європейського мистецтва.

Найзначнішим досягненням античної художньої культури було містобудування. В архітектурі поступово складалася класична система ордерів (франц. ordre – порядок) як принципів співвідношення елементів архітектурних конструкцій – дорійського, іонійського, корінфського; формувалися основні типи споруд (акрополь – комплекс укріпленої центральної частини міста; периптер – оточена колонадою прямокутна храмова будівля; пропілеї – споруда, що оформлює вхід до архітектурного ансамблю).

Якщо на початку свого існування північнопричорноморські поліси були забудовані здебільшого однокамерними житлами, то у V ст. до н. е. виникли перші монументальні споруди – храми на честь Аполлона, Зевса, Афродіти. Їхні залишки виявлені в Ольвії, Пантікапеї та Херсонесі. Простий за своєю композицією, ясний і гармонійний, античний храм моделював космос. Усі пропорції і масштаби були співвіднесені з людиною; золотаво-білий мармур ніс у собі тепло людського тіла; прорізані вертикальними жолобками – канелюрами колони нагадували людей, одягнених у хітони. Використання дорійського ордеру надавало храмові чоловічої мужності та сили, іонійського – жіночої витонченості й легкості. Колонада немовби являла собою спільноту вільних громадян, що були оплотом гармонійної