Історія України

Досить успішно розвиваються гуманітарні науки, чому сприяють і зв’язки з діаспорою. В галузі досліджень української історії успішно працюють як вітчизняні історики, такі як С.Кульчицький, Ю.Шаповал, В.Вятрович, В.Сергієнко, та історики з діаспори, які повернулись в Україну В.Гаврилишин, Б.Кравченко, О.Пріцак, Т.Гунчак. 

 

4. У зв’язку з проголошенням незалежності і ліквідацією цензури відкрилися певні можливості для розвитку української літератури. Особливо плідним для нашої літератури був початковий період незалежності, поки знову не повернулась тотальна русифікація України, але вже іншими методами. В цей час плідно працювали письменники О.Гончар, І.Драч, Л.Костенко (“поема “Берестечко”), П.Мовчан, Р.Іваничук, В.Яворівський та інші. Проблеми Чорнобиля знайшли своє відображення в творах Б.Олійника (“Сім”), С.Йовенка (“Вибух”), І.Драча (“Чорнобильська мадонна”). До читачів повернулися твори забутих і репресованих українських письменників М.Зерова, Г.Косинки, О.Олеся, В.Стуса, М.Хвильового та інших. Стали видаватись твори письменників української діаспори, таких як І.Багряного, В.Барки (“Жовтий князь”), О.Ольжича та ін.

В умовах  конфронтації політичних сил в 2-тисячні роки зявилась нова хвиля українських письменників, більшість з яких стали на проукраїнські позиції, вимагаючи захисту українського книжкового ринку від більш дешевої російської книги, яка підриває розвиток української книги. На цих же позиціях стоїть більшість письменників і поетів попереднього покоління. До нової хвилі письменників можна віднести Ю.Андруховича, С.Жадана, О.Забужко, Ю.Іздрика та ін. Вибуховими в суспільстві стали твори Л.Костенко “Записки українського самашедшого” та В.Шкляра “Чорний ворон”, які вийшли в світ в часи суспільної апатії в 2010 році.

За умов незалежності відроджувалось українське образотворче мистецтво. Так була відроджена творчість художника Г.Синиці, засновника нового напрямку в монументальному живопису “Українська національна колористична школа”. Для підтримки живопису з 1996 року були введені президентські стипендії для талановитих художників. Але більшість художників опинились в стані самовиживання, пропонуючи свої картини на ринках.

Відбулись певні зміни і в виготовленні монументів та скульптур. В умовах політичних змін розпочався демонтаж пам’ятників тоталітарної епохи, але дуже повільний. Одночасно, в залежності від уподобань окремих регіонів України відбулось відкриття проросійських пам’ятників (наприклад Катерині ІІ в Одесі) і гальмування відкриття пам’ятників українським національним героям (наприклад, заборона встановлення пам’ятника І.Мазепі в Полтаві, при масовому відкритті пам’ятників росіянам, переможцям на полі Полтавської битви в 2009 році). Та все ж вдалось в часи президентства В.Ющенка поставити пам’ятник героям Крут, а на Правобережжі України пам’ятники С.Бандері. В той же час, в память, про відзначення жертв голодомору 1932-1933 років, були створені меморіальні комплекси і поставлені пам’ятники в Києві, Дніпропетровську та інших містах і селах України.

Попри матеріальні негаразди певні успіхи мало музичне мистецтво. В 1991 році була утворена Всеукраїнська музична спілка. В Україні діяло 43 концертні організації, 139 художніх колективів. В 90-ті роки були популярними співочі поля та фестивалі “Червона Рута”, “Пісенний вернісаж”, “Лесина пісня” та інші. Українські хори брали участь в багатьох міжнародних фестивалях. Ансамбль українського фольклору “Берегиня” в 1998 році брав участь в такому фестивалі в Голландії, хорова капела Л.Ревуцького – у фестивалі в Італії. Українська співачка Руслана Лисичко в 2004 році, єдина з українців за час проведення, стала переможницею конкурсу Євро бачення.

В Україні також були проведені міжнародні конкурси, такі як: міжнародний конкурс співаків ім.. С.Крушельницької (Львів, 1991 р.), конкурс артистів балету (Київ, 1994 р.), щорічний фестиваль піаністів, присвячений памяті В.Горовця (з 1994 року), конкурс Євро бачення  2005 (від України приймала участь популярна під час Помаранчевої революції група “Ґринджоли”).

На протязі 90-тих – на початку 2-тисячних років багато українських колективів гастролювали за кордоном. Серед них і український народний хор “Калина” Полтавського педуніверситету під керівництвом Г.Левченка, який в тому числі, виступав у концертному залі Віденської опери.

Творчо працювали відомі композитори О.Білаш, І.Кара биць, О.Морозов та інші. Відомими в цей час були ряд співаків естради П.Дворський, О.Білозір, В.Зінкевич, А.Кудлай, Н.Матвієнко, Т.Петриненко, В. Шпортько, В.Білоніжко. Перелічені співаки, виконуючи твори українською мовою, часто ставали неформатом (не допуск до виступу) на телебаченні і радіо. Тому більш успішними виявились співаки, які перейшли на виконання пісень російською мовою. Це такі виконавці, як Ірина Білик, Таїсія Повалій, М.Гнатюк, П.Зібров, Ані Лорак, С.Ротару, К.Бужинська та інші. Непросто добились популярності і відомі гурти “ВВ” Олега Скрипки, “Тартак” С.Положинського, “Океан Ельзи” С.Вакарчука, “Мандри”, “Гайдамаки” та інші.

Через реформування пройшло і театральне мистецтво. В його розвиток в нових умовах зробили внесок режисери І.Борис, Р,Віктюк, А.Жолдак, Б.Шарварко та інші

Центрами розвитку українського кіно стали Київська та Одеська кіностудії. 21 серпня 1991 року було створено Державний фонд кінематографії. В листопаді 1991 року відбувся перший всеукраїнський кінофестиваль документального кіно. Почали створюватись україномовні фільми, такі як “Сад Гетсиманський”, “Пастка”, “Царівна”, “Голод –33”, “Дорога на Січ”, “Гетьманські клейноди”, телесеріал “Роксолана” та інші. Особливої уваги заслуговує фільм “Дума про гетьмана Мазепу” кінорежисера Ю.Ільєнка, який здобув визнання на Берлінському кінофестивалі, але не був показаний за розпорядженням з Москви (і це в умовах незалежності України) українському глядачеві. Той же Ю.Ільєнко при