Історична проза Юрія Мушкетика

Як правило, дія романів та повістей Ю. Мушкетика відбувається у чітких хронологічних та просторових – хронотопних – межах із дотриманням лінеарного руху сюжетного часу. Художнє моделювання історичних подій письменник здійснює крізь призму індивідуальної свідомості одного з головних героїв твору, або крізь призму колективної свідомості, носіями якої виступають другорядні персонажі.

Фактичні невідповідності, необ’єктивні вигадки першого твору “Семен Палій” були зумовлені пануючою ідеологією, часом написання роману. В подальших творах навіть сама розповідь стає вільнішою, особистіснішою, полісемічною, багатшою інформаційно. Так, роман “Яса”, написаний у традиційній, але оновленій формі описового, детально-аналітичного повіствування, ґрунтується на всебічному зображенні соціально-історичних обставин 70-х років ХVІІ ст., характерів, зіткненні політичних інтересів цієї доби. Роман “Гетьманський скарб”, завдяки майстерному поєднанню історичного матеріалу та художнього домислу із самою методикою дослідження цього матеріалу, стає художньою версією свідомо викресленої сторінки нашої історії – політичної діяльності наказного гетьмана Павла Полуботка. Завдяки невеликим хронологічним рамкам (1657-59 рр.) та незначній, як для історичного роману, кількості персонажів, у творі “На брата брат” автору вдалося глибоко осмислити взаємодію особистості і суспільства. Драматизм подій відтвореної у романі національної історії сприяє тому, що деякі образи-характери стали своєрідними метафорами, втілили у собі понадчасовий і понаднаціональний зміст.

Роман “Погоня” – “химерний” за авторським визначенням – має виразно пригодницьку специфіку, але при цьому пригоди вигаданих автором героїв врощені в достеменно виписану історичну атмосферу ІІ половини ХVІІ століття. Він відрізняється від усіх попередніх творів, оскільки пройнятий намаганнями письменника відійти від звичайної життєподібності. Умовність стає однією з визначальних якостей художньої структури, спрямовує на сприйняття двопланової розповіді, підтекст якої розкриває глибший, ніж у конкретно-образному плані, зміст. На це націлює як сама назва роману, так і рядки твору, що її пояснюють: життя складається із втеч і погонь, головному героєві весь час доводиться рятуватися від погоні, оскільки нею є саме життя. Двопланова оповідь уможливлює прочитання твору і як розповіді про пригоду відчайдушного козака-характерника, і як епічне узагальнення історії козацтва, що висвітлює універсальний аспект подій, розкриває етичний досвід нашого народу, і як відповіді на вічне питання про сенс людського життя.

У другому підрозділі “В інонаціональному контексті” повісті-притчі Ю. Мушкетика на інонаціональну тематику – “Смерть Сократа” та “Суд над Сенекою” – за співвідношенням історичних фактів і художнього домислу та вимислу віднесені до групи історико-художніх.

На матеріалі історії стародавньої Греції та Риму автор трактує важливі проблеми соціального та морального реформування світу, духовного переродження людських орієнтирів, становлення суверенності особи, утвердження віри у високі суспільні ідеали, у торжество розуму і сумління. Життєві долі античних філософів, різних за соціальним статусом, світовідчуттям, ціннісними устремліннями стали для Ю. Мушкетика імпульсом для порушення проблеми про вічні моральні категорії – совість, честь, відповідальність, обов’язок. Уміле поєднання історичних фактів, як першооснови цих повістей, з авторською фантазією сприяло їх оригінальності, художній вартісності. Історична основа повістей “Смерть Сократа” та “Суд над Сенекою” служить усвідомленню складності, неоднозначності, діалектичної суперечливості діяльності філософів і виявляє прагнення письменника осягнути їх, знайшовши найадекватніше художнє втілення, відтворити через місткі естетико-філософські концепції, через образи людини і світу.

Ю. Мушкетик “бере” й інтерпретує “резонансні” мотиви й епізоди з біографій античних філософів, розвиває їх в якнайширшому спектрі суперечностей і якнайповнішому діапазоні емоцій, бачить їхні постаті на “подовженому” історичному полі, в масштабному суспільному контексті.

У третьому підрозділі “Авторська інтерпретація біографічних фактів” наголошено, що основою повісті “Жовтий цвіт кульбаби” стали факти біографії Миколи Гоголя та Нестора Кукольника, загадки і “примхи” їхніх життєвих і творчих доль. Художньо-філософська концепція життя її героїв є утвердженням історичного, морального, етичного пафосу, пристрасним запереченням антидуховності. Історичні факти поєднано із майстерно виписаним психологічним станом героїв і цей синтез перетворено в елементи сюжету. Усвідомлюючи моральну відповідальність перед історичними особами, Ю. Мушкетик прагне дотримуватися історіографічних і літературознавчих характеристик, не дозволяє власному домислу порушити справедливість щодо оцінок їх творчості.

Та лише авторський домисел пов’язує на різних рівнях ряд історичних подій в єдине ціле, довершує у повнокровному образі М. Гоголя художній гармонійний сплав рис великого письменника і земної людини.

Повість “Жовтий цвіт кульбаби” збагатила в сучасній прозі концепцію людини і світу, закодовану в сюжеті, специфіку і розмаїття об’єктивованої “доцентрової” оповіді, образно-змістову систему художнього життєпису. Хоч образ М. Гоголя твориться на основі поєднання достовірних фактів та вигадки і домислу, але концепція його життя має не науково-дослідницьку (властиву художньо-документальній прозі), а художньо-філософську специфіку. У повісті поряд із М. Гоголем діють переважно реальні люди, але це не накладає відбитку на рівень мислення Ю. Мушкетика. Його як художника слова цікавить проблема відносин митця і суспільства, яку він втілює в життєвих долях героїв-антиподів М. Гоголя та Н. Кукольника і вирішує її художньо-інтуїтивно. Це дає підстави вважати “Жовтий цвіт кульбаби” зразком художньо-історичної повісті.

У четвертому підрозділі “Співвідношення “двох правд” у романах про Коліївщину” висвітлено зацікавлення Ю. Мушкетика подіями повстання 1768-1769 рр., творчу історію двох, самобутніх за змістом та формою, романів. Чотири десятиліття між написанням “Гайдамаків” і “Прийдімо, вклонімося…” дозволили письменнику не лише по-новому поглянути на відомі факти Коліївщини, але й залучити до останнього роману нові історичні джерела. Переосмислюючи події двохсотлітньої давності, письменник прискіпливіше ставиться до документу, не лише