Краєзнавство

Лідерами конструктивіста були Валеріан Поліщук (1897 – 1937) і Майк Йогансен (1895 – 1937). Перший створив групу «Авангард» (1923 р.), основу діяльності якої складала естетика, покликана відбити темпи індустріального міста, маніфестувався зв'язок мистецтва з «індустріальною добою». Тим самим передбачалося визволити націю з полону селянської психології.

М. Йогансен, організатор  «Техно-мистецької групи  А»  (1928  р. ),  на

відмінувідіншихавангардистів,не

 

визнавав у мистецтві ніяких регламентацій. Вихований на філософії О. Потебні, він виявляв посилений інтерес до слова, за що його називали «копачем словесних надр». Теоретичні погляди Йогансена відбилися в його книгах «Ясен» (1929 р.) та «Подорож ученого  доктора  Леонардо  і  його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» (1930 р.).

Захоплені розмахом творчих сил Харкова, сюди переїздять 55 письменників, що входили до групи «Західна Україна» (1925-1927 рр.): Василь Бобинський, Мирослав Ірчан, Антін Крушельницький, Іван Крушельницький, Дмитро Бедзик, Дмитро Загул, Володимир Свідзінський

 

 

Заячий вечiр. Снiг.

Ах! Блакитна стеле сунiч

I лягає, як стомлений синiй китаєць,

З-поза сосонок

Звiриних нiг, Iз забутих Дитячих книг

Знайомий з'являється заєць. Заяри, заялини, заячмiнь Замаячила

Заяча

Тiнь.

Майк ЙОГАНСЕН.

 

Можна стверджувати, що 20-ті рр. – період справжнього розквіту української   літератури.   Українська   революція   сколихнула   творчі   сили народу, відкрила дорогу талантам, показала, яких висот може досягти мистецтво в умовах вільного творчого змагання. У ці роки література збагатилася десятками і сотнями високохудожніх творів, у яких відбилася революційна епоха, мрії про щасливе майбутнє.

Важливе місце в прозі 20-х років належало сатирично-гумористичній течії, яку представляли Остап Вишня, К. Котко, Ю. Вухналь. Дуже популярною в народі була творчість Остапа Вишні, гуморески якого друкувалися в щоденних газетах і викликали постійний інтерес читачів. Про нього  діаспорний  літературознавець  Юрій  Лавріненко  (1905-1987), випускник, а згодом аспірант Харківського університету, писав:

«Загадка поразок і перемог Остапа Вишні (Павла Губенка ) – це проблема спонтанного гумориста в пеклі, в умовах рабського суспільства і «тюрми народів». Адже за його усмішки йому дали кару за статтею карного кодексу

54-8: про терор. І його, з цівкою револьвера при скроні, змушували робити

«усмішки» над трупами мільйонів синів його народу, що впали жертвою московського терору».

Літературно-мистецькі шукання письменників певний час підтримувалися більшовицькою партією. Уже згадувана дискусія висвітлювалася на сторінках літературного додатку до «Вістей», «Культура і

побут»,   де   друкувалися   памфлети   сторін-опонентів.   Проте,   вже   скоро

 

нормою літературного життя стає примус з боку партійних інститутів, вимога каяття, зречення вироблених естетичних засад. Поступова уніфікація стильових шукань проходить під знаком утвердження єдино можливого в тоталітарній державі стилю соціалістичного реалізму і увінчалася створенням у 1934 р. єдиної Спілки радянських  письменників  України.  «Цим

кроком  ідеологи  російського  більшовизму

 

 

Активне створення літературних організацій супроводжувалось появою значної кількості періодичних видань.

У 1925 р. у Харкові виходили

61 часопис українською мовою і 12 – російською.

 

прагнули накласти кайдани на вільну духовну діяльність митця, яка неможлива поза свободою». Головою обласної письменницької організації був обраний Ю. Смолич. Її ядро склали П. Панч, Н. Забіла, Ю. Шовкопляс, І. Муратов, М. Трублаїні та ін.

Згортання політики українізації, утвердження тоталітарного режиму, створення атмосфери страху і залякування негативно вплинуло на розвиток літературного  процесу  на  Слобожанщині.  Харків  з  яскравого  столичного

 

міста «нового, залізобетонного», позначеного європейським шармом перетворився місто страху і розпачу. Така жорстока метаморфоза знайшла своє відображення в літературі.

«Понурий, припорошений сажею й посипаний сміттям Харків» – так писав про місто Іван Багряний у романі «Сад Гетсиманський». «Центр міста підіймався химерними сильветами (силуетами) з правого боку, за площею. Все, як було, лиш постаріло й огорнулося безнадією повільної руїни. Шеренгою, як і колись над центром височіли церкви – Успенська, Спаська, Миколаївська, Собор, Юр′ївська… Їх одинадцять у цьому місті. Багатьох уже не було видно. На інших ні хрестів, ні золотого блиску».

Першим показовим процесом над українським письменством став проведений  у  1929-1930  р.  в  Харкові  суд  над  так  званою  Спілкою визволення України, інспірований, як тепер стало відомо, вищими партійними органами. Це був початок масової кампанії на знищення української інтелігенції, і в першу чергу письменників. Ця доба української літератури позначена красномовним терміном – «Розстріляне відродження».

 

Термін «Розстріляне Відродження» вперше запропонував Ю. Лавріненко,

використавши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-

30-х  рр.  У  1959  р.  у  Парижі  побачила  світ  найголовніша  праця  Ю. Лавріненка  – антологія «Розстріляне відродження». Це видання нелегально поширювалося в Україні в 60-х рр. і справило значний вплив на формування світогляду шестидесятників. Понад тридцять літ книга, як і інші його праці, навіть не згадувалися в Україні і тільки останні роки вони почали активно

«працювати». Цим твором укладач довів, що за це десятиліття (Ошибка! Недопустимый объект гиперссылки.– Ошибка! Недопустимый объект гиперссылки.рр.) українська культура спромоглася не лише компенсувати трьохсотрічне відставання, а й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема.

 

Трагедію харківських