Краєзнавство

7.1.Розвиток живопису

Мистецтво, як форма прояву своєї самобутності, слобожанської ментальності, було реалізовано не за рахунок безмежної войовничості – слобожани  намагалися  ствердити  своє  особисте  «я»  за  рахунок  мирного

творчого процесу.

 

 

Першими  витворами  образотворчого  мистецтва  на  Харківщини  були, безперечно,  ікони,  привезені  українськими  переселенцями  та  зроблені  з  них

копії.  На  жаль,  на  сьогодні  майже  всі  пам’ятки  іконописного  малярства

 

втрачені. Єдині зразки – розписи існуючих храмів. Як приклад, можна навести одну з найстарiших ікон Слобожанщини – ікону Пресвятої Богородицi Озерянської, яка вважалась  чудодiйною  i  була  дуже шанована  не  тiльки  харкiв'янами,  але  й yciмa мешканцями Слобожанщини. Кілька ікон зараз зберігається у музеї села Пархомівка Краснокутського району.

У 60-х рр. ХVII ст., як свiдчать пам'ятки,  iконопис  на  Слобожанщині значно пiдноситься. До цього часу належать дві iкони «Христа» i «Богородицi» з Миколaївської церкви Охтирки. Іконописці, як правило, були анонімні, проте названi твори свiдчать про те, що в другiй половинi

 

 

«Як народ, що відчайдушно боровся проти поневолення чужинцями, українці обирають Богородицю своєю небесною заступницею й покровителькою. Так було в періоди величезних загроз і небезпек… Богородичні ікони... улюблені ікони й професіоналів, і малярів народної течії. Нова хвиля культу Богородиці в добу барокко сприяла утвердженню давніх і появі нових чудотворних ікон – а всі чудотворні ікони є іконами Богородичними».

Дмитро СТЕПОВИК

 

ХVII ст. на Слобожанщинi квiтло прекрасне малярство, в якому знайшли втiлення не тiльки творчi особливостi окремих, анонiмних для нас художникiв, а й кращi досягнення тодiшнього українського живопису з найхарактернiшими iконографiчними, композицiйними і колористичними властивостями. Проте, можна відзначити, що на кін. XVIII ст. на Харківщині склалася своєрідна школа малярства – іконопису, яке ввібрали кращі досягнення українського живопису.

Церковний живопис зберiгався ще до кiнця ХVIІІ ст., але разом iз незалежним вiд всього старим портретним малярством вiн завершив свiй розвиток. Слобожанський iконопис протягом ХVІІ-ХVIIІ ст., з одного боку, у певних межах дотримувався дaвнix традицiй, а з другого, спираючись на народну творчicть, використовував досягнення захiдного мистецтва.

Ще одним напрямком малярства XVII – XVIII ст. стала народна картина, що є найоригінальнішим витвором народного мистецтва. За жанрами вона поділялася на історичну, сатиричну й символічну. Наприкінці XVIIІ ст. складається найпопулярнiший «класичний» вapiaнт картини – «Козак- бандурист», «Козак Мамай». Його ознаки характеризуються насамперед композиційно завершеною фiгурою козака. Обличчя цiлком втрачає iндивiдуальнi  риси,  узагальнюється,  типізується,  стає  молодим,  сповненим краси та сили.

Із 70-х рр. XVII ст. стає звичним явищем і портрет, головним чином, заможної козацької старшини та полковників. При козацьких полках, як свідчить історія, були не лише козаки- бандуристи, а й козаки – малярі. Iсторiя слобiдських козацьких полкiв, зокрема Xapківськогo полку, розповiдає нам про вiдомих героїчних козаків минулого, таких, як кошовий Iван Cірко, полковник Pіпкa, полковник Григорiй Донець-3ахаржевський, сотник Гаврило Могильников та iншi. Серед портретів – робота невідомого художника XVIIІ ст.   «Портрет   Осадчого   Харка».   Портрети   вiдомих   козакiв   називалися

«старшинськими». Перед «старшинськими» портретами Слобожанщини стояли тi  самi  завдания,  що  були  розв'язанi  в  захiдноукраiнському  шляхетному портретi. Виробленi в ньому естетичнi засади та малярськi прийоми прдовжували розвиватись у творах козацьких художникiв.

Передумови для розвитку живопису на Харківщині були створені ще у другій половині XVIII ст., коли на базі класу малювання Харківського колегіуму  було  створено  художню  школу  під  керівництвом  Івана Семеновича Саблукова (член Петербурзької Академії мистецтв). Серед перших її вихованцiв були українцi А. Лосенко, Г. Сребретцький, К. Головачевський. Створені у 70-х рр. XVIIІ ст. художні класи Xapківського колегiуму,   по   суті,   стали   першою   художньою   державною   школою   у

 

провінційній Росії. На той час в усій імперії існувала лише одна щойно заснована Академія мистецтв у Петербурзі.

XIX ст. дало мистецтву Харківщини та світу видатні імена – художників-реалістів С. І. Васильківського, І. Ю. Репіна, П. О. Левченка, Г. Семирадського.

Сергій Іванович Васильківський (1854-1917), уродженець містечка Ізюм,

походив з родини дрібного чиновника. Дід його, чумак, походив з козацького роду і був людиною веселої вдачі та великим життєлюбом. Батько Іван Федорович, людина сумирна, тиха, був писарем, справжнім віртуозом цього ремесла, яке здавалося синові чудодійством. Мати – Параска Урилівна, лагідна, чуйна й співуча жінка, навчила його любити народні пісні. У Харкові, куди Васильківські перебралися 1861 р., на його захоплення малюванням звернув увагу гімназичний учитель малювання і чистописання, колишній кріпак, співучень  Т.  Г.  Шевченка  по  майстерні  К.  П.  Брюллова  в  Петербурзькій Академії мистецтв Д. I. Безперчий.

У лютому 1870 р. Васильківський поїхав до Петербурга і вступив до Академії мистецтв. І вже у травні 1879 р. за етюд з натури він одержав свою першу академічну нагороду – малу срібну медаль. З січня 1879 р. він регулярно відвідував пейзажний клас, і відтоді пейзаж стає його провідним жанром. Схильність С. І. Васильківського до пейзажу зумовила й краса природи рідного краю, що причарувала його ще в дитинстві. Його пейзажі – це лірико-епічні пісні в живописі, в яких емоційне і раціональне органічно злились воєдино і виплеснулись високою поезією. Таким чином, закінчуючи Академію, художник не лише вмів блискуче малювати й компонувати,