Краєзнавство

 

його на коні до молодої. Там батько й мати молодої виходили їм на зустріч у вивороченому кожусі на кочерзі або на вилах з горщиком з водою або вівсом.

На коня сідав родич молодої і немов утікав од бояр, котрі його доганяли теж на конях і приводили на двір, де він брав немов викуп за молоду. Викуп брав теж малолітній брат молодої за свою сестру. Сідали за стіл, молода у сірому або білому кунтуші, обута в червоні черевики з підковками, в плахті, запасці, в вишитій  сорочці  з  стрічками  у  волосі,  в  намисті;  молодий  -  у  жупані  та черкесі, у суконних штанях, у високій червоній шапці. Роздавалися подарунки, потім виходили на двір танцювати до обіду під музику. Грала звичайні троїста музика - скрипка, бас і флейта. На столі стояв коровай, перед образами - шабля з запаленими свічками. Подавали багато усякої страви: локшину з свининою і куркою, борщ, жарене, капусту. Дружко роздавав коровай. Після обіду знов танцювали, а потім вечеряли. Потім їхали у двір молодого, де запалювали куль соломи, і через сей костер усі переїздили. Молода роззувала молодого, а він злегенька бив її халявою по спині. Якщо молода соблюла своє дівоцтво, усі радувалися, і з радощів били вікна і усе, що попадалося під руку (так каже Калиновський, але здається, розбивали усе не з радощів, а тоді, коли молода не соблюла своєї дівочої честі).

У понеділок ходили з перезвою по усіх дружках і боярах й танцювали, давали молодим подарунки на нове хазяйство. Приносили курку до тещі. Так празникували та бенкетували цілий тиждень. Весілля обходилося батька молодої у 17 карб., а молодого 16 карб., усього у 33 карб. У тому числі на горілку виходило 12 карб.».

Переселенці від початку свого життя на нових землях зберегли свої звичаї та обряди, з пошаною святкували релігійні «празники». На жаль на кінець XIX ст., як писав М. Ф. Сумцов, «все типичне під впливом міської, сучасної цивілізації   (певна   річ,   низькопробної)   міняється,   перемінюючись   на   речі свіжіші, які задовольняють потреби свого часу».

 

 

9.3. Житло і одяг слобожан

Житло слобожан протягом XVII - XIX ст. було здебільшого дерев'яним, зрідка кам'яним і то лише у знаті. Хату кожна слобожанка-українка завжди середині  та  ззовні  обмазував  білою  глиною.  Слобожани,  як  писав  автор

«Топографічного опису опису Харківського намісництва 1785 р.», любили в усьому чистоту, особливо в хатах, «у хатах були просторі стіни і призьба, курних хат, як у росіян, не було – груби обкладалися кахлем. Часто хати білили».

Основна хвиля заселення Слобожанщини йшла із суміжної Полтавщини та

середнього Подніпров'я, тому особливо істотним стало привнесення багатьох

 

культурно-побутових елементів з цих регіонів, серед них і будівництво житла. Якщо  взяти  до  уваги  розміщення  хати  відносно  вулиці,  то  в  порубіжних районах, а це зрозуміло була і Слобожанщина, мав деяке поширення безпосередній вихід хати на вулицю, її розташування саме на межі садиби, яка прилягає до вулиці. Слід наголосити, що окремі частини хати – піч, покуть,

поріг,   сволок   –   були   оповиті   піснями,   повір'ями,   казками,   звичаями.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

М. Ф. Сумцов так описав інтер′єр слобожанської хати:

 

«У старовину слобожанська хата складалась з одної кімнати та сіней; потім через сіни будували другу хату, чистішу, святкову, а поруч з сіньми комору. Так двохкамерна хата стала найбільш розповсюдженою.

Внутрішня обстановка в хатах усюди однакова: праворуч, коли ввійти, проста піч, ліворуч – невеличка шафа – мисник для тарілок, чашок і іншого посуду; між піччю та причілком піл, або ліжко для спання; над ліжком одне віконце на одну шибку, а під стелею простягнутий од печі до стіни дрючок – жердка, на яку скидають кожухи й іншу одежу; попід стінами лави і коло покутя – стіл; по  стінах  «боги»,  або  ікони,  поруч  з  ними  малюнки,  здебільше  релігійного змісту, далі іноді невеличке дзеркало з шитими рушниками по боках».

Національний одяг Харківщини – як мистецтво, тісно пов'язане із народними звичаями, фольклором, побутом. Традиційне вбрання населення Слобожанщини  за  своїми  рисами  наближене  до  одягу  полтавців,  хоча

 

існували  й  певні  відмінності.  Одним  із  найдавніших  елементів  народного одягу – є сорочка як жіноча, так і чоловіча. На Слобожанщині побутували жіночі сорочки переважно полтавського типу, які називали українками, або малоросками.

Оскільки на Слобожанщині ткацькі верстати були неширокі – полотно 40-

55 см завширшки, то на сорочку витрачали три полотнища. Святкові сорочки були додільними – викроєними із суцільного полотна, буденні могли мати верх із  якіснішого  полотна,  низ  –  із