Краєзнавство

«підтачувалася» і мали назву «до підточки». Спочатку сорочки вишивали білим по білому, як і рушники. Вишивалися і мережилися рукава, іноді – уставки, і обов’язково подоли були мережані, бо вони мали «виглядати» з-під поясного одягу  –  плахти.  Саме  мережані,  а  не  вишиті  подоли  –  характерна

особливість Слобожанщини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Плахта шилася з двох полотнищ барвистої саморобної вовняної тканини з геометричним орнаментом, які зшивалися до 1/2 чи 2/3 по довжині та перегиналися навпіл незшитими кінцями – «крилами» – назовні. До крил по кутках пришивали різнокольорові китиці. За кольором плахти можна було сказати, хто це – дівчина чи молодиця, молода чи стара жінка. Дівчата носили червоні або малинові плахти – червчатки. Молода жінка носила червчатку, але до народження першої дитини. Потім вона мала переходити на червоно-сині та чим далі, тим темніші плахти. Бабусі носили чорні, однотонні дерги. У піст жінки одягали синятки – сині плахти.

Підв’язували плахту до стану поясом. Святковий пояс – неширокий, однотонний  чи  кольоровий  –  крайка.  Повсякденні  пояси  –  до  30  см  – виконували не стільки декоративну функцію, скільки берегли поперек (як пояси сучасних борців чи важковаговиків), бо і чоловіки, і жінки займалися тяжкою фізичною працею.

 

Нагрудний безрукавний одяг – керсетки, довжиною трохи нижче стегон, обшиті кольоровою тасьмою – висічкою. Святкові керсетки шили з дорогих тканин, наприклад плису, оздоблювали тасьмою, зубчатою аплікацією. Їх крій мав підкреслювати фігуру, для  чого  завищували  лінію  талії, розшивали низ вставними клинами ззаду по лінії талії. Лінія відрізу прикрашалася вишивкою, тасьмою. Під впливом міста на селі з’явився нагрудний одяг із рукавами – кофти- круглопілки, черкасинові кофти, куфайки, баски, холодайки, стяжки, гусарки, козачки, матроски  та  ін.  Шився  такий  одяг  із фабричних тканин, мав різноманітний крій, довжину та оздоблення.

Верхнімосінньо-веснянимодягом

слобожанок були куртки-куцини. Низи рукавів

 

 

Дівчата любили прикраси: сережки та намисто. «Добре намисто» робили зі справжніх червоних коралів. Воно було дороге, але кожна дівчина чи жінка намагалася мати якнайбільше «разків» – ниточок намиста. Коралі були не лише прикрасою: вони свідчили й про стан здоров’я власниці: якщо колір був яскравий, червоний – жінка здорова; коли ж вони темнішали, змінювали колір,

це означало, що вона занедужала.

 

обшивали чорним плисом. Носили також довгі кофти з талією. Носили ватянки з вусами, шушони з великим коміром, що прикривав плечі, мов пелерина, і застібався на один ґудзик. Узимку жінки вдягали криті кожушанки, а в сильні морози – кожухи, розшиті кольоровим гарусом.

Жіноче українське взуття, типове як для Слобожанщини, так і для Полтавщини:  чоботи з кольоровою халявою і чорним передком – чорнобривці, пізніше  – високі  шнуровані  черевички. Бідніші  взували  шкіряні  черевики  – коти. На свята, навіть літом, взували чоботи, їх шили із сап’яну (сап’янці). Червоні чоботи облюбували дівчата, і це зумовило появу епітету: «Дівчина в червоних чоботях». Росіянки взимку носили личаки (лапті) із суконними чи полотняними  онучами,  плетені  шкарпетки,  панчохи  з  черевиками,  а  влітку могли ходити босоніж. Йдучи в поле, щоб стерня не поколола ноги, змазували їх дьогтем.

Гордістю кожної дівчини було її волосся, недаремно казали: «Коса – дівоча краса». У свято заплітали дві одну косу і прикрашали кісниками – різнокольоровими стрічками. Дівчата «на порі», тобто заручені, носили віночки з живих чи паперових квітів. На Харківщині за два дні до весілля дівчина одягала вінок із квітів із павиними перами, а до коси прикріплювала 20 різних стрічок, куплених женихом. Нареченому ж до шапки прив’язували невеличкі розетки з червоної та синьої стрічок.

 

Якщо дівчата пишалися косами, намагалися зробити їх найгарнішими і чепурненько прикрасити, то жінки не могли «світити волоссям». Для них було найбільшим гріхом, і навіть у кінці XIX ст. мандрівники свідчили, що жінка легше могла показати коліно, ніж пасмо волосся. Вона могла позиватися до суду і розраховувати на задоволення позову – якщо її «розчіпчив», тобто зняв очіпок, навіть рідний чоловік. Головні убори слобожанок: у XVII – XVIII ст. – рушникоподібні  намітки,  якими  завивали  голову  жінки,  залишивши  вільним лише обличчя, а з XIX ст. – полотняні, шовкові та парчеві очіпки різноманітної форми, а також капори.

Українці і росіяни довгий час жили разом, іноді – в одному селі. Тож не дивно, що спільною була їх манера одягатися. Наприклад, убрання жінки з Балаклійшини – це щось середнє між українським і російським костюмом. На користь того, що саме це російський одяг, свідчить і крій, і оздоблення сорочки: українці ніколи не робили манжетів на своїх сорочках, не вставляли стрічки сатину між уставкою і рукавом, та й мотиви вишивки на рукавах не притаманні їм (нижній ряд вишивки).

Чоловіче вбрання в обох народів було скромнішим: літнє складалося із сорочки, штанів, пояса. Майже до кінця XIX ст. на Слобожанщині чоловіки носили широкі полотняні штани. У