Культурно-онтологічні аспекти історії західноєвропейської метафізики

Четверта глава «Метафізика ХХ століття як креативний прояв світоглядного антропологізму» присвячена дослідженню проблем історичного самовизначення метафізики в умовах домінування поліфонійних (плюралістичних) мотиваційних чинників, які утворилися внаслідок переходу європейської думки у посткласичну та постнекласичну стадії свого розвитку. У першому параграфі «До онтології контексту: трансцендентально-антропологічна рефлексія мови як статусної визначеності буттєвого передіснування» розглянуті предметні та методологічні метаморфізації трансцендентально-антропологічного мислення, що були здійснені засобами герменевтичного та семіотичного дискурсів. Дисертант звернув увагу на герменевтичну спробу розташувати у єдиному горизонті рефлексії предмет онтології та метод її конституювання; тут, вважає дисертант, міститься теоретична передумова, що дозволяє отримати результати, які подають надію досягти нарешті мету подолання розриву поміж буттям та мисленням, поміж зовнішнім та внутрішнім досвідом, поміж причинним та телеологічним началами у бутті культури. Добре відомо, що герменевтика визначає у статусі онтологічної даності буттєвий процес діалогічного (культурно-комунікативного) життєздійснювання мови: цей процес – розуміння. Дисертант не поділяє поширені тлумачення концепту розуміння (та й усієї герменевтичної традиції) як нерефлексивного, неметафізичного смислоутворюючого явища. Суть справи виглядає так. Дійсно, з функціональної точки зору розуміння не обов'язково пов'язане із когнітивними (епістемно-рефлексивними) завданнями, що їх вирішує філософія. Але у метафізиці гносеологічний аспект «вторинний», похідний від онтологічного; якщо ще взяти до уваги, що метафізична рефлексія охоплює і аксіологічний зміст предмету (пам'ятаємо, що цей предмет – культура, яку не можна уявити поза аксіологією), імплантуючись при цьому у діалогічний (той, що актуалізується у мові) контекст, то розуміння продемонструє себе як дійсно метафізична функція предметного відношення. Раціональна компонента мислення виступатиме тут не «власною» якістю розуміння як пізнавальної процедури, а умовою її реалізації.

Надалі дисертант зазначає, що певний евристичний потенціал міститься у аналізі мислительного досвіду філософування над креативними проекціями художньо зорганізованого тексту. Цей досвід довгий час (починаючи від німецьких романтиків) набувала не тільки західна, але й східноєвропейська думка. У другій половині ХХ ст. він посів чільне місце у творчому доробку гуманітаріїв колишнього Радянського Союзу. Як наведено у обзорі наукової опрацьованості теми дисертації, автор виділив праці таких вчених, як С.С. Авєрінцев, М.М. Бахтін, А.Я. Гуревич, В.П. Іванов, А.С. Канарський, О.Ф. Лосєв, Л.Т. Левчук, Ю.М. Лотман, деяких інших. Дисертант підкреслює, що хоча названі вчені розрізняються поміж собою за установками, методикою, навіть за світоглядом, їх поєднує наскрізна тема рефлексії, що звернена до інобуття духу, коли останній промовлює про себе через «оречевлення» у поетичному (ширше: художньому) слові. Специфіку інтелектуальної праці по розробці цієї теми дисертант визначив умовним дефінітивним концептом «рефлексія поетики». Більш докладному аналізу у параграфі піддані філософсько-антропологічні погляди М.М. Бахтіна.

В результаті дисертант приходить до таких висновків. У контекстуальних вимірах рефлексії поетики відслідковується послідовне впровадження процедури конституювання неантагоністичних бінарних опозицій світоуявлення, опозицій, що сходять до альтернативних (амбівалентних) установок сакрального та світського, абсолютного та релятивного, універсального та дискретно-локального і т. п. Це означає, що рефлексія поетики як засіб світоспостереження виступає органічним складовим елементом самосвідомості посткласичної європейської культури, для якої характерно відбудування саме такого роду опозицій: у них ця самосвідомість знаходить умови життєзабезпечення. Щодо східноєвропейського варіанту застосування цього засобу, на якому тут звернено увагу, то, за думкою дисертанта, у ньому рельєфно проступає також і традиційна лінія, що веде до сакральних витоків, до ідеї «краси як святості і святості як краси»; узагальнений вираз цієї ідеї належить Вл. Соловйову: «Красота есть ощутительная форма Истины и Добра».

У другому параграфі «Історичне самовизначення європейської метафізики у перспективі видової (космосоціоантропогенної) ідентифікації людини» розглядається процес пошуку сучасною філософією своїх культурогенетичних коренів, процес усвідомлення нею умов існування у теперішній час та хід розробки перспектив на майбутнє (під сучасною філософією дисертант розуміє європейську думку ХХ ст., яка відчула інтенсивний вплив дискретно-розщеплюючих, дисипативних мотиваційних поштовхів збоку деструктивних, декадансних, авангардних, лівоекстремістських та численних інших «контркультурних» інтелектуальних рухів).

Дисертант артикулює думку, що важливою обставиною історії сучасної метафізики є те, що не самі лише інтегративні (які тяжіють до традиції, до універсалізму) течії, але також і ті, що переважно відносяться до редукціоністських (різні школи позитивізму, аналітичної філософії, логіки мови науки та ін.), незважаючи на войовничу антиметафізичну риторику, концептуалізують (хоча найчастіше у порядку переносу) проблематику рефлексивного плану. На це вказують деякі дослідники історії сучасної західної філософії, зазначаючи, що останнім часом спостерігається значний успіх спроб виявлення «імпліцитної метафізики» у тих філософських теоріях, які переважно сприймаються – відповідно із їхнім самовизначенням – як неметафізичні.

У параграфі розглядаються різноманітні версії когнітивних проектів філософії: деякі з них тяжіють до рефлексивного типу дискурсу, натомість інші – до логічного та аналітичного типу. Представлені, зокрема, погляди Дж. Сантаяни, Г.Х. фон Врігта, Г. Кюнга.

Узагальнюючи ситуацію, яка склалася, дисертант робить висновок, що вона й досі виражає амбівалентність європейського засобу раціоналістичної світоглядної ідентифікації: метафізика існує реально, і не у якихось маргінальних формах, на узбіччі філософської культури, а у самому її центрі, інтенсивно впливаючи на формування типів дискурсу; вона оречевлена у фундаментальних, знакових утвореннях культури як такої; але у той же самий час її існування «проблематизоване», немовби обговорюється питання: як існує те, що не може існувати? У дисертації,