Культурно-онтологічні аспекти історії західноєвропейської метафізики

Функція обгрунтування метафізики, таким чином, задається двома (основними) параметрами: потребою людини у аподиктичному знанні і потребою у знанні об'єктивному. Обидві аргументи складають контрапункт бінарної опозиції та реалізуються (через відправлення відповідної функції) у порядку інверсійних актів сублімації та витіснення архетипічних установок світосприйняття. Вимога аподиктичності (досто-вірності) спонукає мислення до залучення всього наявного і можливого методологічного, методичного, інструментального арсеналу; в ряду засобів світорозуміння значне місце посідають віра, ціннісні критерії, переконання, сублімовані установки психічного безсвідомого і т. п. ; все це привносить в судження про предмет значну частку суб'єктивізму. Вимога об'єктивності спонукає дію до послідовного принципового цензурування суб'єктивізму (що найчастіш ототожнюється із антропоморфізмом). Метафізика так і виникла – в цьому установочно-компенсаторному «дуалізмі», і вся її їсторія є пошуком відповіді на запитання, яким чином артфакти когнітивної інтроспекції (внутрішнього досвіду, рефлексії) можуть бути визаними у якості об'єктивного (онтологічно мислимого) змісту.

Оскільки мотив «обгрунтування” лунає на протязі всієї історії европейської філософії, остільки і в дисертації він посідає відповідне становище, відображуючись фактично в усіх пропонованих дисертантом проблематизаціях. Природно, що на першому плані у нас стоїть проблема антропологічно-архетипічного походження та цільової спрямованості функції обгрунтування.

Відносно досліджень, у яких функції метафізики розглядаються безпосередньо, треба зауважити, що їх автори найчастіш звертаються до аналізу функцій категоризації та структурного впорядкування предмету знання. Серед цих авторів П.А. Боггарт, Е. Гарріс, М. Дамміт, П. ван Інваген, С. Кьорнер, Н. Малколм, Дж. Мартін, П. Стросон, Р. Райнінгер, Дж. Робертс, Т. Е. Холмскі, А. Шьодінгер, Л. О. Шраг. Цікаво, що доволі часто до функціонального боку метафізики звертають дослідницький зір епістемологічно та натуралістично орієнтовані автори (деякі з них подані у наведеному переліку, слід також назвати Р. Дж. Коллінгвуда та А. Уайтхеда – класиків «епістемної метафізики»). Це, на наш погляд, свідчить про високу евристичну значимість теми. Один з її аспектів – світоглядна кореляція науково-природничого зання як функіональне відправлення архетипічноїі потреби у системно-об'єктивному світорозумінні. (Цей аспект розглядається у дисертації в історико-філософському та культурогенетичному планах). Останнім часом у Європі та США почали видаватися обширні антології з історії та теорії метафізики, у яких містяться праці, так чи інакше висвітлюючі функціональні її аспекти.

Стосовно розглядання функцій метафізики з точки зору їх культурно-онтологічної (культуротворчої, смислозумовлючої) значимості, ми вкажемо на існування досить значного доробку досліджень, що їх провели у 60-80 роки українські філософи в контексті розробки «світоглядних аспектів законів та категорій матеріалістичної діалектики». В цих працях з достатньою мірою визначеності була розкрита діяльно-антропологічна природа, конструктивно-організуюча та культуротворча значимість функцій філософії (вважай: метафізики).

Проблемний план «історія метафізики як процес» представлений у дисертації кількома дослідницькими сторонами.

Перш за все, історія метафізики запроєктована як послідовна розгорнутість історії європейського мислення в парадигмальних фазисах культурно-історичних епох. Джерелами тут, природно, є твори класичної філософської літератури. Характером дослідницьких завдань визначена виборча селекція репрезентативних персоналій. Конкретно розглянуті особливості метафізичних поглядів Арістотеля, Августіна, Аквіната, Ф. Бекона, Д. Локка, Г. Гегеля, І. Канта, П. Д. Юркевича, Е. Кассірера, Е. Гуссерля, М. Гайдеггера, Х. -Г. Гадамера.

Масив праць, присвячених історії раціональної (трансцендентальної) метафізики як особливого типу організації філософського мислення, невичерпний. При такому общирному обсязі та розмаїтті авторських підходів до предмету (тут: історії метафізики) слід, очевидно, виходити із вимог репрезентативності тих підходів та дописувань, в яких европейська метафізична думка постає як певна культурно-онтологічна цілісність, що впорядкована у континуальній єдності предмету (універсуму), цілей (спрямовуючих мислення у напрямку видового, антропологічного самовизначення суб'єкта), засобів (трансцендентальної здібності пізнання) і функцій (про них мова йшла вище).

В цьому плані достатньо репрезентативні авторські версії історії метафізики, що містяться у працях Н. Аббаньяно, Дж. Барнета, А. Бенджаміна, В. Вайшеделя, В. Ваксмана, Г. Гаймсьота, Д. Говарда, В. Джордана, Д.А. Ділворта, Л. Дюпре, В. Крампфа, Г. Мартіна, Дж. Л. Марша, Р. Райнінгера, П. Рікьора, Ф. Ріца, У. Уолша, Дж. Р. Уотсона, Х. Хоннефельдера, Д.В. Хелмліна, Р. Хенкока, Х.М. Шмідінгера, Г. Шрімпфа, Ф. ван Штеебергена, Дж. Шенда.

У ХХ ст. велику роль відіграли некогнітивні версії людського світовідношення, розроблені структурною антропологією, герменевтикою, філософським психоаналізом, деякими різновидами постструктуралізму. Ці версії діяли як фактор смислової доповнювальності, що компенсувала недоліки системної ідентифікації збоку раціонально-об'єктивістьских та редукціоністських світоглядних форм (встановленню ідентичності заважає свідомість невизначеності та неповноти внутрішньо несуперечливих «закінчених систем»). Критицизм у відношенні традиційної метафізики, яким насичені названі версії, складає істотний момент історичної метарефлексії і входить – у якості «буттєвого» (духовно-онтологічного) факту – у соціокультурну реальність постмодерністської