Культурно-онтологічні аспекти історії західноєвропейської метафізики

В працях сучасних українських авторів та вчених СНГ (якщо врахувати ретроспективний аспект історико-філософської хронології – вчених колишнього СРСР) також можна вичленити подібні концептуалізації. Наведемо тут С.С. Авєрінцева, Г.С. Батіщева, М.М. Бахтіна, М.О. Булатова, А.К. Бичко, І.В. Бичко, В.С. Горського, Г.А. Заїченка, В.П. Іванова, С.Б. Кримського, А.Н. Лоя, О.Ф. Лосєва, Е.С. Маркаряна, М.В. Поповича, Е.Ю. Соловйова, В.Г. Табачковського, В.І. Шубіна; можна назвати й інших. Якщо ж спробувати надати лаконічно-узагальнююче формулювання, у якому можливо було б знайти деяке принципове узгодження поміж цими (також досить різноплановими) авторами у їхніх поглядах на рішення питання про предмет філософії, то слід звернутися до ємних висловлювань В. І. Шинкарука та О.І. Яценка, котрі підкреслювали, що сутнісну сторону предмета філософії (як теоретичної форми світогляду) складає культура – «знакове втілення продуктивної сили людського духу».

Дослідницький інтерес до інструментальної сторони метафізики зосереджений головним чином у працях, які присвячені аналізу досвіду та рефлексії як основних засобів метафізичного пізнання. Сучасні погляди на характер та способи здійснення дескриптивної «механіки» досвідно-рефлексивної дії надають (схематично) таку теоретичну картину.

Згідно із традицією, досвід звичайно трактують як пізнавальний акт, у процесі якого здійснюеться безпосередня взаємодія суб'єкта з предметом. Розрізнюють зовнішній та внутрішній досвід; першим родом досвіду характеризується інтенціональна спрямованість свідомості до предмету: або натуральному (природному, фізичному), або трансцендентному, позачуттєвому. Внутрішній досвід походить від спрямованості свідомості до своїх власних пізнавальних структур.

Що ж стосуеться рефлексії, то вона має певну схожість із досвідом другого роду: рефлексія – це шлях самосвідомості. Але на відміну від досвіду, який формується на засадах гносеологічного відношення до світу, рефлексія опановує його як буття. Можна сказати ще так: досвід виводить (експлікує) знання із подій попереднього існування, засобами послідовно проведених пізнавальних актів; рефлексія виробляє апріорні висловлювання про дійсність, які прагнуть бути визнаними у якості необхідних. Саме такі висловлювання, вважають сучасні дослідники метафізики, є судженнями вищого ступеня загальності, а саме – онтологічними судженнями (К. Хюбнер) ; за С. Кьорнером, метафізичні інтелектуальні артефакти, розміщені у виробленому рефлексією категоріальному каркасі, епістемно пріоритетні, мають верховний пізнавальний статус (epistemically supreme).

Наголошуючи на тому, що поміж досвідом та рефлексією є суттєві розбіжності, ці та інші дослідники підкреслюють, що у метафізичному пізнанні вони (тобто досвід та рефлексія) взаємно доповнюють одно одне: суб'єктивність досвіду (його гносеологічний характер) компенсується онтологічністю даних, що їх набуває рефлексія. Ця доповнювальність, власне, і дозволяє метафізиці опановувати предмет людського світовідношення – у єдності гносеологічного та онтологічного аспектів.

Ми не складаємо тут докладного переліку персоналій та проблематизацій – це потребує дуже багато місця. Вкажемо лише на деякі, що з'явилися в останній час, праці, які присвячені вивченню антропологічно-архетипічних основ досвідно-рефлексивних здібностей суб'єкта, а також місця та функцій досвіду і рефлексії у складі філософії; до них відносяться дослідження Г. Бергмана, В.С. Біблера, С. Кьорнера, А.М. Лоя, М.М. Майлза, Т.І. Ойзермана, В.О. Подороги, М.В. Поповича, У. Сігера, Г. Уїлера, Дж. Р. Уотсона, Ю.А. Урманцева, К. Хюбнера, Р. Енда, інших.

Натомість дослідження функцій метафізики утягнено у проблематику більш широкого, аніж тільки пов'язаного із аналізом «інструментальної» сторони метафізичного пізнання, плану. Історія метафізики (починаючи від первинних її витоків) свідчить, що на перше місце тут висувається проблема обгрунтування нею свого власного предмету. Усі завдання метафізики, писав П.Д. Юркевич, сходяться у одній: з'ясувати та зрозуміти наші досвіди таким чином, щоб для розуму був наданий предмет. У цьому висловлюванні виражена «функціональна щільність» завдань, що їх вирішує метафізика: обгрунтування предмету – не тільки мета, але й головна умова самої можливості метафізичного пізнання.

Зазначена проблема має свою давню та напрочуд дивну історію. Її знаковими персонажами є такі мислителі, як Ф. Бекон, Р. Декарт, Г. В. Ляйбніц, Х. Вольф, І. Кант, Г. Гегель, Л. Фейербах, Н. Гартман, В. Дільтей, У. Джемс, К.Г. Юнг, М. Гайдеггер. Проте пред сучасним досліджувачем ця проблема висуває специфічні вимоги. Справа у тому, що дослідницька ретроспекція демонструє: не так вже багато знайдеться філософів, про яких можна було б сказати, що питання про обгрунтування філософії вони розглядають: 1) з функціональної точки зору; 2) надаючи йому культурно-онтологічний вимір. Навіть серед тих мислителів, які тут були зазначені, більшість досліджувала скоріш процес формування метафізичного світовідношення – в цілому та у подробицях, – розглядаючи метафізику (розділ або тип філософії) як один із різновидів цього відношення. Так, В. Дільтей досліджував смислову означеність предмету, яку надає інтерпретація «писемно фіксованих проявів життя», У. Джемс – багатоманіття метафізичних корелятів релігійного досвіду, К. Г. Юнг – культурно-онтологічні проекції містичного, окультного (магічного, алхімічного, астрологічного) тлумачення світу.

В цілому ж сучасний стан питання можна описати таким чином.

Проблема обгрунтування предмету метафізики вкорінена в гносеологічних, онтологічних та психологічних передумовах. З гносеологічної точки зору важливо осмислити предмет як предмет знання (і життя), синтезувати дані досвіду та рефлексії. В онтологічному плані найбільш суттєвим завданням є: показати, а