Культурно-онтологічні аспекти історії західноєвропейської метафізики

Другий параграф другої глави «Німецький класичний ідеалізм: трансценентально-антропологічний проект «завершення» метафізики» присвячений реконструкції процесу формування власне трансцендентально-антропологічної філософії, процесу, у якому європейська думка почала свідомо відшукувати людський смисл у раціонально відбудованих «картинах світу». Головна увага приділяється розглядові гегелівського осмислення категоріального взаємозв”язку у системі «причинність – часовість» та кантіанській спробі побудувати та захистити антроподиційний проект метафізики.

На основі проведеного аналізу дисертант приходить до висновку, що гегелівська філософія є втіленою у системі категорій «авторська» культурна онтологія. Такі загальновизнані риси гегельянства, як панлогізм, панраціоналізм, гіпероб'єктивізм слід вважати наслідком партикулярного погляду на гегелівський спадок. Дисертант висловлює думку, що зміст категорій у системі Гегеля має реконструюватися відповідно тим культурно-історичним детермінантам, які впливали на становлення цього змісту або безпосередньо, або через їх (детермінант) знятість у особливостях тодішнього рівня практики та пізнання. Разом із тим, свідомий світоглядний історизм, який сповідав Гегель, надав йому змогу просунутися у культурно-антропологічну філософську преспективу, залишивші численні забобони та упередження теоретичної свідомості свого часу.

Метафізика Канта розглядається у дисертації у трьох дослідницьких вимірах: у категоріальному конструкті «свободної причинності», у світлі кантіанської самооцінки місця та ролі метафізики у системі філософського знання, у культурно-онтологічній проекції антропологічної природи кантівського апріоризму як специфічного різновиду європейського раціонально-метафізичного мислення.

Дисертант поділяє точку зору тих фахівців (а їх дедалі стає все більше), які вважають, що кантівська критика метафізичного розуму за своїм основним смислом є не запереченням метафізики, а лише «обмеженням розуму сферою можливого досвіду», що кантівський апріоризм – це не тільки гносеологічна, але й онтологічна, точніш – «онто-гносеологічна» теорія. Не буде помилкою вважати, що завдання, яке вирішував Кант, мало на меті не «скасування» метафізики, а навпаки – її обгрунтування. Кант повертав метафізику, що обернулася, завдяки зусиллям натурфілософів, просто мета-фізикою, у її «природний» стан, робив її філософією. Зараз стає все більш ясно, що теоретичний проект Канта, у якому свідомість отримує власний «метапростір», у кінці ХХ століття відкривається найактуальнішими філософськими перспективами.

У дисертації показано, що вчення Канта продовжувало та поглиблювало вкорінене у європейський мислительній традиції прагнення до «онауковлення» змістовних експлікатів світорозуміння. Але цим еволюційно-спадкоємним аспектом значення Канта не вичерпується. Кант фактично здійснив «трансцендентальну революцію» у галузі засобів людського світоспостереження, у визначенні цілей та задач філософії ї науки; натомість ті результати, які були одержані у ході розв'язання цих завдань самим Кантом, – відобразили сутнісні, корінні перетворення, що здійснилися у глибинних, хтонічних пластах европейської культури, зрушили її буттєві, духовно-онтологічні, антропологічні основи. Цими перетвореннями ознаменувався кінцевий, отримавший незворотній характер, культурно-антропологічний прорив європейства із інфантильного стану у стадію зрілості. Із виникненням та ствердженням кантіанства завершується процес витіснення мотиваційної архаїки світорозуміння; доцільна конструктивність універсуму, яка раніш мислилася лише у контексті передбачуваної раціональності, отримала не тільки достатнє, але й необхідне обгрунтування; німецький мислитель остаточно покінчив із невизначеним статусом рефлексії, санкціювавши дискурсивну можливість апріорних синетичних суджень (тобто метафізичних суджень). До Канта ця можливість існувала як невиразно відчутна (витіснена), але «заборонена» цензурою раціоналістичного об'єктивізму мислительна здатність. Кант показав, що ця здатність належить до числа першоприродних, сутнісних властивостей мислення.

Натомість дослідження німецького ідеалізму говорить нам і про інше; метафізика Гегеля і Канта залишається явищем європейським: антропогенно-проективною кореляцією грецького духу. У цьому, на погляд дисертанта, міститься один з головних висновків: як факт європейської культури раціональна метафізика є явищем універсальним, єдиним у смисловому, ідейному плані і неперервно-неподільним у плані часовому, процесуально-спадкоємному. Тому кантівську думку, враховуючи її революційність, все ж слід вважати не початком якогось нового процесу у філософії; вона стала певним підсумком попереднього мислительного шляху, адже довела до логічного завершення багатовіковий пошук предметних основ філософії, а ще точніше – закінчила розробку засобів, за допомогою яких досягається аподиктичність змістовного складу знання про предмет. Із точки зору історії метафізики значення кантіанства полягає у перетворенні метафізики у антропологію (як це показав ще М. Гайдеггер). Освятивши гносеологію аксіологічно навантаженою онтологією, Кант відкрив шлях до самоаналізу рефлексії у проективному вимірі буттєвості як історичності (Dasein), що надає суб'єктові можливість будувати онтологію (предметне знання), концептуалізучи її у категоріальних визначеннях вільного, телеологічно зорієнтованого дискурсу. Але це відкриття – крок, зумовлений усією попередньою історією європейського раціонального мислення.

У третьому параграфі другої глави «Предмет знання у світлі раціонального світорозуміння науки та метафізичної рефлексії» розглянуті світоглядні кореляціїї природничонаукового та філософського раціоналізму. Ці кореляції представлені у декількох планах. По-перше, досліджена архетипічна бінарна основа можливості існування таких кореляцій та їх евристична значущість. По-друге, висвітлена мотиваційна динаміка когнітивно-епістемних (редукціоністських) та апріорно-рефлексивних (унітаристських) факторів здійснення цих кореляцій. Далі (по-третє) розглянуті деякі сучасні інтерпретації когнітивно-раціонального тлумачення «природи» метафізики (зокрема, точка зору У. Уолша), з метою повніше представити значущість та багатомірність питання. Нарешті, у параграфі розглянута проблема, яка також потребує звернення до культурно-антропологічних (архетипічних) витоків науково-раціонального знання. Це проблема амбівалентного відношення науки до антропоморфних елементів у своєму складі, яка пов'язана із суб'єктивним намаганням вчених відтіснити антропоморфні експлікати та об'єктивною неможливістю це зробити. З метою з'ясування причин когнітивної неусуваності антропоморфізму до розгляду залучена